Едуа́рдо (ісп.Eduardo) — у кастильських документах.
Біографія
Молоді роки
Дуарте народився 30 жовтня 1391 року у Візеу, Португалія[3]. Він був третьою дитиною і другим сином португальського короля Жуана І та його дружини-королеви, англійської принцеси Філіппи Ланкастерської. Хлопця назвали на честь англійського короля Едуарда III, материного діда[4].
Після смерті старшого брата-інфанта Афонсу, що був спадкоємцем трону, Дуарте став новим престолонаслідником як найстарший серед королевичів. 22 березня 1401 року його офіційно проголосили спадкоємцем після присяги на кортесах у Лейрії[3].
Дуарте отримав першокласну, як на той час, освіту. Він добре знав греко-римську класичну літературу, Святе Письмо та праці Отців Церкви[5]. Матір виховала його сумлінним, але надміру чутливим[5]. Інфант славився своєю меланхолійністю та відданістю родині. Він часто жертвував власними інтересами заради вигоди рідних братів[5]. Незважаючи на багаторічний досвід урядування в батьківському уряді, тужливість і вразливість Дуарте часто заважали йому приймати важливі рішення[5]. Саме тому наступні покоління пам’ятали його не стільки як доброго короля-управлінця, скільки як любомудра, автора «Вірного радника»[5].
Дуарте поєднував вченість із військовими заняттями: він був відмінним фехтувальником і частим учасником лицарських турнірів[6]. У верховій їзді йому не було рівних серед сучасників[6]. 1415 року інфант разом із батьком і братами брав участь у завоюванні Сеути в Північній Африці. Після перемоги король висвятив своїх синів у лицарі в Сеутській мечеті, перетвореній на християнську церкву[7].
22 вересня 1428 року Дуарте одружився із арагонською інфантою Леонорою, донькою арагонського короля Фернандо І[8]. У шлюбі він мав дев'ятьох дітей, з яких повноліття досягли лише п'ятеро. Король палко любив свою дружину, був все життя вірний їй і, на відміну від своїх попередників, не заводив коханок[5].
Законодавець
14 серпня 1433 року у Лісабоні помер король-батько Жуан І. Горе втрати настільки розбило Дуарте, що братові Педру довелося умовляти його прийняти трон і приступити до виконання обов'язків[5].
15 серпня 1433 року, після сповіді, Дуарте пройшов церемонію інтронізації[9]. Його офіційно проголосили новим королем Португалії. За пару годин до цього до нього прибув юдейський лікар-астролог Гедаля, який радив відкласти церемонію: за гороскопом розташування зірок на небі того дня було несприятливим[1]. Дуарте відмовився, на що астролог провістив йому коротке і нещасливе правління[1].
Серед нових правил, які запровадив Дуарте, найважливішим був так званий «мислений закон» від 8 квітня 1434 року. Свою назву він отримав від того, що був замислений ще літнім Жуаном І, але лишався не ратифікованим[1]. Цей закон передбачав обмеження майнових прав португальської шляхти, яка збагатилася за рахунок земельних жалувань з королівського домену та податкових пільг у часи воєн з Кастилією[1]. Згідно з законом, який залишався чинним аж до 1832 року, в країні запроваджувалася система майорату: заборонялося відчужувати або ділити королівські жалування; їх можна було передавати у спадок лише старшому синові[1]. За відсутності спадкоємця землі поверталися до королівського домену[1][3].
Дуарте продовжував батьківський курс жорстокої економії фінансів через монетарну кризу, спричинену попередніми війнами з Кастилією[3]. Він також намагався змінити розбещений спосіб життя придворних, демонструючи власним прикладом простоту, чистоту і заощадливість[3].
1436 року, за намовлянням братів Енріке і Фернанду, Дуарте санкціював військовий похід до марокканського Танжеру[1]. Від початку він був противником цієї авантюри, але під впливом королеви Леонори, дав свою згоду[10]. Експедицію мусив очолити інфант Енріке. За домовленостями брати заповідали свої титули і землі третьому королівському синові Фернанду.
Того ж року Дуарте зібрав кортеси в Еворі. Незважаючи на протеси частини депутатів, він добився від них фінансування Танжерської кампанії[10]. На королівській нараді в Лейрії проти походу виступили інфанти Педру та Жуан, але їхні голоси були проігноровані[10].
Наприкінці літа 1437 року усі приготування завершилися. 22 серпня Енріке, Фернанду та їхнє 6-тисячне військо рушило з Лісабону на кораблях до Марокко. Незважаючи на декілька штурмів Танжеру, португальці не змогли здобути міста. В жовтні їх оточила велика мусульманська армія і відрізала від кораблів. Від спраги і голоду Енріке був змушений укласти принизливий договір: в обмін на безпечний відступ португальці обіцяли повернути марокканцям Сеуту. Гарантом дотримання угоди став інфант Фернанду, якого взяли у заручники[10].
Коли новини про Танжерську катастрофу досягли Португалії, Дуарте впав у відчай. Він прагнув звільнити брата, обмінявши на Сеуту, але Лерійські кортеси 1438 року висловилися проти дотримання договору з Марокко[10]. Після королівської наради португальський двір переїхав до Евори[10]. Марокканці дізналися, що португальська сторона не здаватиме міста, тому кинули Фернаду до в'язниці у Фесі[10]. Винуватець катастрофи, інфант Енріке, пропонував королю Дуарте визволити брата шляхом викупу або нового походу, але його пропозиції не були реалізовані[10].
Смерть
1438 року в Еворі спалахнула епідемія чуми[11]. Дуарте та його родина покинули двір, переїхавши до відносно безпечного Томара[11]. Проте 9 вересня того ж року король помер там, ставши жертвою епідемії[11]. Напередодні смерті він картав себе за те Танжерську поразку і неспроможність допомогти нужденному братові Фернанду[11]. Останній помер у Феській тюрмі через шість років, так і не дочекавшись визволення[11].
За заповітом Дуарте новим королем Португалії став його син 6-річний Афонсу V, а регентом при ньому — королева-матір, арагонська інфанта Леонора[6]. Її іноземне походження та політична недосвідченість викликали протести частини португальського суспільства[6]. Вони переросли у протистояння Леонори із братом покійного короля, коїмбрським герцогом Педру. Внаслідок міжусобної боротьби 1439—1440 років регентство перейшло до Педру, а дружину покійного Дуарте відправили у вигнання до Кастилії[6]..
Одним із перших кроків короля-книжника на троні була підтримка Лісабонського університету. 3 грудня 1433 року він підтвердив усі його права і привілеї, надані монархами-попередниками[6].
За своє коротке правління Дуарте написав декілька робіт. Найвідоміші твори короля — «Вірний радник» та «Вправна верхова їзда», написані близько 1438 року. Перша праця — етико-дидактичний трактат, складений у формі есеїв на різні теми; друга — підручник з їзди верхи та мистецтва бою на лицарських турнірах. Рукописи обох робіт об'єднані у книгу, яка зберігається у Національній бібліотеці Франції. Їх було вперше видано 1842 року в Парижі португальським ченцем Жозе Інасіу Рокете за підтримки Мануеля де Барруша. Наступного 1843 року вийшло лісабонське видання обох робіт Дуарте, що базувалося на копії паризької книги.
Усі робити і записки Дуарте зазначені у каталозі Мануеля де Барруша, у паризькому виданні «Вірного радника» 1842 року[6][14]:
Papel que escreveu quandi seus irmãos foram a Tanger[15].
Instrucção do mesmo Rey D. Duarte sobre a expedição de Tangere[16].
Conselho que deu ao infante D. Henrique quando foi com uma armada sobre Tanger[17].
↑Rymer, Thomas; Holmes, George. Foedera, conventions, litterae, et cujuscumque generic acta publica inter reges Angliae et alios quosvis imperatores, reges, pontifices, principes, vel communitates. 1101-1654: in 17 vols. London : Tonson, 1727-1729. V. 10. p. 625. листопад 1435 р.
↑Teixeira de Aragão, Augusto Carlos. Descripção geral e historica das moedas cunhadas em nome dos reis. Regentes e governadores de Portugal. Lisboa : Imprensa Nacional, 1875. T. I. p.369. Doc. № 27. жовтень 1436 р.
Chancelarias portuguesas: D. Duarte / org. João José Alves Dias. 1ª. ed.. Lisboa: Centro de Estudos Históricos da Universidade de Lisboa, 1998. 2 vols.
Ordenações del Rei Dom Duarte / ed. de Albuquerque, Martim de; Nunes, Eduardo Borges. Lisboa, Fundação Calouste Gulbenkian, 1988.
Cortes portuguesas: Reinado de D. Duarte (Cortes de 1436 e 1438) / org. e rev. geral João José Alves Dias. Lisboa: Universidade Nova. Centro de Estudos Históricos, 2004.
Serra, José Correia da. Collecção de livros inéditos de historia portugueza, dos reinados de D. João I, D. Duarte, D. Affonso V, e D. João II, publicadas de ordem da Academia Real das Sciencias de Lisboa. Lisboa: na Off. da mesma Academia, 1790-1824.
монографії
Livermore H.V.History of Portugal. Cambridge: University Press, 1947.
Livermore H.V. A New History of Portugal. Cambridge: University Press, 1969.
Martins, Joaquim Pedro Oliveira. Os filhos de D. João I. Lisboa: Imprensa Nacional, 1891.
Moreno, Humberto Baquero. Itinerários de El-rei D. Duarte (1433-1438). Lisboa: Academia Portuguesa da História, 1976.
Oliveira, Ana Maria Rodrigues. Rainhas medievais de Portugal. Lisboa: A Esfera dos Livros, 2010.
Costa, António Domingues de Sousa. O Infante D. Henrique na expansão portuguesa: do início do reinado de D. Duarte até à morte do Infante Santo. Braga: Franciscana, 1960.
Santos, Domingos Maurício Gomes dos. D. Duarte e as responsabilidades de Tânger: 1433-1438. Lisboa: Comissão Executiva do V Centenário da Morte do Infante D. Henrique, 1960.