Ела́мська мова — мова еламітів, поширена на території Еламу, як мінімум, в III—I тис. до н. е. Була ізолятом, але існують гіпотези про спорідненість з дравидськими або афразійськими мовами. Спочатку записувалась оригінальною писемністю, згодом — клинописом. Вважається, що еламська мова вимерла до IV століття до н. е., але, можливо, й зберігалась до Середньовіччя.
Самі еламіти називали Елам Ḫa-tam₅-ti або Ḫal-tam₅-ti, що, певне, походить від слова hal «земля». У вавилонських текстах ця назва передавалася як ᴷᵁᴿe-lam-mat. Стародавні перси називали Елам (h)ūja, (h)ūvja, звідки походить назва Хузестан. У науковий оборот назва «еламська мова» увійшла зі шумерських й акадських текстів (шум. eme Elama). Раніше використовувалися також назви «сузька», «анзанська», «ахеменідська мова другого роду», «туранська», «мідійська», «скіфська»[1][2].
Питання класифікації
Еламська мова є ізолятом, існують гіпотези про її спорідненість з дравидськими (висунута в 1856 р Р. Колдуеллом) або афразійськими мовами (висунута в 1992 р В. Блажек)[3][4]. Г. С. Старостін на підставі лексико-статистичних підрахунків висунув припущення, що еламська є «мостом» між ностратичними і афразійськими мовами, будучи поряд з праностратичною і праафразійською мовами нащадком праєвразійської мови[5].
Еламіти населяли південь і південний захід сучасного Ірану (Хузестан і Фарс)[7].
Говори
В силу нестатку збереженого матеріалу виявити діалектне членування еламської мови неможливо. Проте існують підстави вважати, що в основу еламської мови ахменідської епохи ліг інший говір, ніж той, що засвідчено за середньоламської доби[7].
Писемність
На території поширення еламської мови засвідчено три види писемності[8][9][10]:
протоеламське письмо — збереглося близько 1600 текстів, висхідних до епохи близько 3100-2900 рр. до н. е., мало піктографічний характер, не дешифровано, тому невідомо, чи була мова цих написів еламською;
лінійне еламське письмо — розвинулося з протоеламского до XXIII в. до н. е, зафіксовано у вигляді 19 написів (10 вибито на камені, 7 видавлено на глині, 1 видряпана на штукатурці, 1 викарбувано на сріблі), носило фонетичний характер з вкрапленнями логограм. Близько 10 знаків були дешифровані у першій половині 20 ст, але далі дешифровка довго не просувалася. У 2020 г. з'явилися публікації про його дешифровку, схвально сприйняті лінгвістами;
клинопис (на базі аккадського) — повністю витісняє лінійне еламське письмо починаючи з близько 2200 р. до н. е.
Еламський клинопис використовував близько 140 знаків[11]. У ахеменідську епоху кількість знаків зменшилася до 113 (з них 25 — логограми)[12].
Еламський клинопис включав як фонетичні знаки, так і детермінативи і логограми, що виражали тільки значення кореня, дійшовши з шумерської (шумерограми) мови, а також цифри. Аккадограми відсутні, хоча запозичення з аккадської в еламському є. Фонетичні знаки є силабограмами структури V, CV, VC і CVC (де C — приголосний, а V — голосний). Писали зліва направо та зверху вниз. Поділ на слова був відсутній[13].
У латинській транслітерації логограми передаються великими літерами, детермінативи пишуться над рядком, а фонетичні знаки — малими літерами, при цьому склади відокремлюються один від одного дефісом[14].
Щодо мови їхньої (мешканців Хузістану),
то простий народ їхній говорить по-перськи
і по-арабськи, але в них є інша мова,
хузійська, не тотожня ні з єврейською,
ні з сирійською, ані з перською
Історію еламської мови ділять на чотири періоди[8][16]:
староеламський (2600—1500 рр. до н. е.);
середньоеламський (1500—1000 рр. до н. е.);
новоеламський (1000—550 рр. до н. е);
ахеменідський (550—330 рр. до н. е).
Починаючи з рубежу II і II тисячоліть до н. е. носії іранських мов починають тіснити еламітів[17]. Після завоювання Еламу Імперією Ахеменідів VI століття до н. е. давньоперська мова витісняє еламську, яка зберігається у вживанні ще принаймні два століття, можливо, довше. Так, арабський географ Істахрі в «Книзі шляхів і країн» (X ст. н. е.) Згадує, що в провінції Хузистан окрім арабською і перською населення говорило також хузійською мовою. Залишається невідомим, чи крилася під цією назвою еламська мова або одна з іранських[7].
Величина корпусу — 20 000 табличок і їхні уламки; більшість відноситься до ахеменідської епохи, це переважно господарські записи[11].
Лінгвістична характеристика
Фонетика і фонологія
Голосні
Можна не сумніватися, що в еламській були голосні a, i і u, можливо, також e та o. Дифтонгів і протиставлення по довготі-стислості не було[18][19].
Приголосні
Приголосні не протиставлялися за ознакою глухості-дзвінкості. На це вказують передача запозичень і вживання клинописних знаків для глухих і дзвінких без особливої різниці. У той же час еламські писарі використовували такий прийом, як подвоєння приголосних, що, на думку Е. Райнера, відображало протиставлення напружених і ненапружених проривних[20].
Непрямі дані дозволяють припустити, що наголос в еламській був, ймовірно, ініційним (ставився на перший склад слова)[22][23].
Морфологія
Іменник
Іменник розрізняє категорії числа (однина і множина) та іменного класу (одухотворений або активний і неживий або інактивність). Показником одухотвореного в однині був -r (sunkir «цар»), у множині -p (sunkip «царі»), а неживого класу — -me (sunkime «царство»)[24][25].
Відмінкової системи з самого початку не існувало, проте в ахеменідській еламській іменники доповнювалися енклітиками, що мали відмінкове значення[27].
Числівники
Оскільки числівники завжди записувалися цифрами, їхня вимова невідомо. Винятком є тільки ki(r) «один», mar «два», ziti «три». Порядкові утворювалися від кількісних за допомогою форманта -ummemana і -edana[28][29].
Займенники
Серед займенників виділяють особові, присвійні, вказівні, анафоричні, питальні, невизначені, відносні, поворотні, означальні, видільні та емфатичні[29].
Як займенник третьої особи використовувалися вказівні займенники[30].
Вказівні займенники розрізняли два ступені віддаленості: hu/hi/i «цей», ap/api «ці», hupe «той, ті»[31].
Дієслово
Категорія часу у дієслова виражалася в протиставленні минулого і непройшовшого часів[32].
Виділяють три відмінювання: відмінювання перехідних дієслів в минулому часі (I відмінювання), неперехідних дієслів у минулому часі (II відмінювання) і відмінювання теперішнього часу (III відмінювання)[32].
Способів дієслова було чотири: дійсний, наказовий, бажальний і заборонний. У значенні наказового способу використовувалися форми другої особи однини дійсного способу (hapti «чуєш», «почуй(те)»). В ахменідську добу імператив став висловлюватися основою дієслова з факультативним додаванням суфікса -š (mida «піди», halpiš «порази»). Заборонний спосіб виражався поєднанням форм III відмінювання з часткою ani/anu, іноді I відмінювання з часткою ni. Бажальний спосіб виражався поєднаннями форм I або II відмінювання з частинкою -en/-ni/-na (huttahši-ni «нехай вони зроблять»).
З безособових форм дієслово мав форми інфінітиву (утворювався за допомогою форманта -n(a)), активно-транзитивного дієприкметника (збігався з чистою основою дієслова) та пасивно-нетранзитивного дієприкметника минулого часу (утворювався за допомогою форманта -k).
Суфікси у дієслівній формі розташовувалися у певному порядку[33]:
Звичайний порядок слів — SOV (підмет — додаток — присудок)[35]. Визначальне слово ставилося після визначного (ruhur rišarra «велика людина», дослівно: «людина велика»)[36].
Лексика
В еламській є багато аккадських запозичень (зокрема шумеризмів, які пройшли через аккадське посередництво), наприклад, zubar «мідь» < акк. siparru < шум. zabar. За ахеменідський період до еламської мови потрапило багато запозичень з давньоперської, як-то baziš «податок, данина» < bāziš[37][38].
Історія вивчення
Початок вивченню еламської мови було покладено розшифровкою XIX століття Бегістунського напису. Піонерами дослідження еламської мови були Ф. Вайсбах, Ф. Борк і Г. Хюзінґ, в більш пізній час еламською займалися В. фон Бранденштейн, Й. Фрідріх, В. Хінц і Р. Лабате. Корпуси текстів становили Ф. В. Кеніґ, М.-Ж. Стевія, Ф. Мальбран-Лабан, Дж. Камерон і Д. Хеллок. Словник еламської мови було створено В. Хінце і Х. Кохом. Описи граматики було зроблено Р. Дабатом, Х. Х. Пейпером, Е. Райнером, І. М. Дьяконовим, Ф. Ґрійо-Сусіні, М. Л. Хачикяном і М. Столпером. У СРСР еламською мовою також займався Ю. Б. Юсіфов.
Примітки
↑(рос.)Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 95. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑(англ.)Stolper M. W. Elamite // The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. — Cambridge University Press, 2004. — P. 60. — ISBN 978-0-52156-256-0.
↑Vavroušek P. (2010). Elamština. Jazyky starého Orientu. Praha: Univerzita Karlova v Praze. с. 125. ISBN978-80-7308-312-0.
↑Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 95—96. ISBN978-5-87444-346-7.
↑(англ.)Starostin G. On the Genetic Relation of the Elamite Language // Mother Tongue. — 2002. — Т. VII. — С. 147—170.
↑(рос.)Дьяконов И. М. Языки древней Передней Азии. — М. : Наука, 1967. — С. 107—108.
↑ абв(рос.) Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 96. ISBN978-5-87444-346-7.
↑ абХачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 97. ISBN978-5-87444-346-7.
↑Hinz W. Problems of Linear Elamite. — 1975. — № 2. — С. 106.
↑ абVavroušek P. (2010). Elamština. Jazyky starého Orientu. Praha: Univerzita Karlova v Praze. с. 53. ISBN978-80-7308-312-0.
↑Vavroušek P. (2010). Elamština. Jazyky starého Orientu. Praha: Univerzita Karlova v Praze. с. 126. ISBN978-80-7308-312-0.
↑(англ.)Stolper M. W. Elamite // The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. — Cambridge University Press, 2004. — P. 66—67. — ISBN 978-0-52156-256-0.
↑(англ.)Stolper M. W. Elamite // The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. — Cambridge University Press, 2004. — P. 69. — ISBN 978-0-52156-256-0.
↑(лат.)Abu Ishak al-Istakhri. Kitāb al-masālik wa-al-mamālik // Viae regnorum, Descriptio ditionis moslemicae auctore Ibrahim ibn Muhammad Abu Ishak al-Farisi al-Istakhri / Ed. M. J. de Goeje’s. — Lugduni—Batavorum : Apud E. J. Brill, 1870. — P. 91. — (Bibliotheca geographorum arabicorum. Pars Ia) (пер. з арабськ. цит. за Бартольдъ В. В. Къ вопросу о происхожденіи кайтаковъ // Этнографическое обозрѣніе. — 1910 (Годъ 22-й). — № 1—2 (кн. LXXXIV.—LXXXV.). — С. 37, прим. 2.)
↑Vavroušek P. (2010). Elamština. Jazyky starého Orientu. Praha: Univerzita Karlova v Praze. с. 228. ISBN978-80-7308-312-0.
↑Дьяконов И. М. (1967). Языки древней Передней Азии. М.: Наука. с. 90.
↑Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 98—99. ISBN978-5-87444-346-7.
↑Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 99. ISBN978-5-87444-346-7.
↑Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 100. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑(рос.)Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 101. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑(англ.)Stolper M. W. Elamite // The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. — Cambridge University Press, 2004. — P. 93. — ISBN 978-0-52156-256-0.
↑Vavroušek P. (2010). Elamština. Jazyky starého Orientu. Praha: Univerzita Karlova v Praze. с. 55. ISBN978-80-7308-312-0.
↑Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 102. ISBN978-5-87444-346-7.
↑(англ.)Stolper M. W. Elamite // The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. — Cambridge University Press, 2004. — P. 73. — ISBN 978-0-52156-256-0.
↑Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 102—103. ISBN978-5-87444-346-7.
↑(рос.) Дьяконов И. М. (1967). Языки древней Передней Азии. М.: Наука. с. 100.
↑ аб(рос.) Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 107. ISBN978-5-87444-346-7.
↑ аб(рос.)Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 105. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑(рос.)Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 106. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑ абХачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 103. ISBN978-5-87444-346-7.
↑(рос.)Дьяконов И. М. Языки древней Передней Азии. — М. : Наука, 1967. — С. 101.
↑(рос.)Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 114. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑(рос.)Хачикян М. Л. Эламский язык // Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. — М. : Academia, 2010. — С. 115. — ISBN 978-5-87444-346-7.
↑(рос.)Дьяконов И. М. Языки древней Передней Азии. — М. : Наука, 1967. — С. 98.
↑(рос.) Хачикян М. Л. (2010). Эламский язык. Языки мира. Древние реликтовые языки Передней Азии. М.: Academia. с. 117. ISBN978-5-87444-346-7.
Література
Blažek V. The new Dravidian-Afroasiatic parallels. Preliminary report // Nostratic, Dene-Caucasian, Austric and Amerind / Ed. by V. Shevoroshkin. — Bochum: Brockmeyer, 1992. — P. 150—165.
Grillot-Susini F., Roche C. Éléments de grammaire élamite. — Paris: Edition Recherche sur les Civilizations, 1987. — 79 p. — ISBN 2-86538-183-8.
Hallock R. On the Middle Elamite Verb // Journal of Near Eastern Studies, 1973, Vol. 32, No. 1/2. — P. 148—151.
Khačikjan M.The Elamite language. — Roma: Pubblicazioni dell'Istituto per gli studi micenei ed egeo-anatolici, 1998. — 100 p. — (Documenta Asiana IV).
Labat R. Structure de la langue élamite (état présent de la question) // Conférences de l'Institut de Linguistique de Paris. 9. — Paris, 1951. — P. 23—42.
McAlpin D. Elamite and Dravidian: Further Evidence of Relationship // Current Anthropology, 1975, Vol. 16. — P. 105—115.
McAlpin D. Proto-Elamo-Dravidian: The Evidence and its Implications. — Philadelphia: American Philosophical Society, 1981. — 155 p. — (Transactions of the American Philosophical Society. Vol. 71, Pt. 3). — ISBN 978-0871697134.
Paper H. H. The Phonology and Morphology of Royal Achaemenid Elamite. — Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1955. — xi + 119 p.
Reiner E. The Elamite Language // Handbuch der Orientalistik. Bd. 2, Tl. 2. — Leiden/Köln, E. J. Brill, 1969. — 123 S.
Stolper M. W.Elamite // The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. — Cambridge University Press, 2004. — P. 60—94.
Словники, ономастичні компендіуми, списки знаків
Hinz W., Koch H. Elamisches Wörterbuch (in 2 Teilen). — Berlin: Dietrich Reimer, 1987. — 1392 S. — (Archäologische Mitteilungen aus Iran. Ergänzungsband 17). — ISBN 3-496-00923-3.
Steve M. J. Syllabaire élamite: histoire et paléographie. — Paris/Neuchâtel: Recherches et Publications, 1992. — 172 p. — (Civilizations du Proche-Orient, Série II, Philologie, 1). — ISBN 2-940032-00-9.
Zadok R.The Elamite Onomasticon. — Napoli: Istituto Universitario Orientale, 1984. — i + 84 p. — (Annali: Rivista del Dipartimento di Studi Asiatici e del Dipartimento di Studi su Africa e Paesi Arabi. Vol. 44, fasc. 3. Supplemento n. 40).
König F. W. Die elamischen Königsinschriften. — Graz: Weidner, 1965. — vi + 228 S. — (Archiv für Orientforschung. Beih. 16).
Grillot-Susini F., Herrenschmidt C., Malbran-Labat F. La version élamite de la trilingue de Behistun: une nouvelle lecture // Journal Asiatique, 1993, Vol. 281. — P. 19—59.
Malbran-Labat F. Les Inscriptions Royales de Suse. Briques de l'époque paléoélamite à l'Empire néo-élamite. — Paris: Editions de la Réunion des Musées Nationaux, 1995. — 272 p. — ISBN 2-7118-2868-9.
Steve M.-J. Tchoga Zanbil (Dur-Untash). Vol. 3. Textes élamites et accadiens de Tchoga-Zanbil. — Paris: Paul Geuthner, 1967. — 146 p. — (Mémoires de la Délégation Archéologique en Iran. Vol. 41).
Steve M.-J. Ville Royale de Suse. Vol. 7. Nouveaux mélanges épigraphiques, inscriptions royales de Suse et de la Susiane. — Nice: Editions Serré, 1987. — 111 p. — (Mémoires de la Délégation Archéologique en Iran. Vol. 53). — ISBN 2-86410-098-3.
Weissbach F. H. Die keilinschriften der Achämeniden. — Leipzig: J. C. Hinrichs, 1911. — lxxxiv + 160 S. — (Vorderasiatische Bibliothek. Bd. 3).