На той час католицька церква перебувала в глибокій кризі та схизмі — одночасно правило троє пап. На соборі усіх трьох поточних пап Івана XXIII, Григорія XII та Бенедикта XIII було позбавлено посади. Григорій XII — задовольнився кардинальським титулом; Іван XXIII — утік з собору, був заарештований і позбавлений влади; а Бенедикта XIII довелося позбавити влади заочно, оскільки дістатися до нього в Авіньйоні (де він перебував) було неможливо. Замість них було обрано єдиного Папу Римського Мартина V.
Крім того, протягом чотирьох років роботи собору було вирішено багато проблем щодо оновлення церкви та церковної доктрини. Зокрема, були засуджені «реформаторські» погляди англійця Джона Вікліфа та чеха Яна Гуса. Також, на соборі були прийняті два документи. Один проголошував, що собор, який представляє всю вселенську церкву, має найвищу владу, дану йому Христом, і всі, не виключаючи Папи, повинні підкорятися цій владі. Інший встановлював, що собор буде збиратися регулярно, через певну кількість років. Обидва ці документи були вираженням тези про верховенство влади собору над папством (тезаконциліаризму) і тому не були підтверджені Папою Римським.