Народився 8 лютого 1878 року у Відні в родині книговидавців[4]. Батьки незадовго після його народження розірвали шлюб. З 3-х років проживав у Львові (тодішня назва у складі Австро-Угорщини — Лемберг) в будинку діда Соломона (нині на вул. Крушельницької, 1). Батько добре знав давньоєврейську мову, був знайомий з класикою європейської літератури. Дід і бабуся Мартина читали йому в дитинстві Кабаллу і Талмуд. Вдома хлопчик розмовляв німецькою, поза домом — польською. Відвідуючи синагогу, вивчив їдиш та давньоєврейську мову. Змалку познайомився з хасидизмом. Навчався в середній народній школі, де зацікавився філософією. У 13 років пройшов обряд бар-міцви та отримав тфілін. Через рік Мартин переселився до батькового будинку. Зі шкільних років він мріяв стати письменником, у 16 написав поетичну драму «Пісня і життя».
Продовжив навчання у Віденському університеті, де зосередився на філософії та історії мистецтва, пізніше — у Берлінському університеті. Під впливом від лекцій філософів Дільтея та Зіммеля вирішив створити власну систему філософської антропології. За студентства Мартин Бубер став активним прихильником об'єднання євреїв для відновлення єврейської держави. В 1897 брав участь у Першому сіоністському конгресі. Він відстоював позицію передування цьому духовного, релігійного і політичного об'єднання народу та не вважав доцільним створювати державу в найкоротші терміни. Разом з Хаїмом Вейцманом видавав журнал «Світ», покликаний згуртувати єврейську інтелектуальну еліту. Одружився з Паулою Вінклер, яка прийняла юдаїзм, пару єднав інтерес до єврейського фольклору, сіонізму та хасидської містики. Родина оселилася в Лінці, де Мартин перекладав фольклорні твори, в тому числі європейські, розробив теорію виховання дітей, засновану на розвитку природних задатків і ненасиллі. З 1910 по 1914 рік тісно дружив з німецьким революціонером і політичним діячем Густавом Ландауером.
З посиленням передчуття світової війни Бубер переселився до Берліна, ближче до філософів та громадських діячів. У 1916 з родиною переїхав до Мюнхена. Після вбивства Ландауера і завершення Першої світової війни виступав за добросусідське співіснування народів, ненасильницькі шляхи єднання. Як німецько-єврейський релігійний філософ перекладав і коментував біблійні тексти. В центрі його філософських поглядів — буття як діалог між Богом і людиною. Світову славу йому принесла філософська праця «Я і Ти» (1923, українське видання — 2012[4]). Родина згодом знову переїхала, цього разу в Гоппенгайм, де Мартин познайомився з Францом Розенцвейгом. З 1925 філософ тісно співпрацював з ним у процесі перекладу арамейського тексту Біблії на німецьку мову. Згідно з задумом, новий переклад мав заново відтворити живий біблійний текст у просторі сучасної німецької мови та культури. Також видавав журнал «Творець», застосовував розроблену ним релігійно-діалогічну філософію до розуміння соціальних, політичних, естетичних і педагогічних проблем.
Наприкінці 1920-х Мартин Бубер здобуває широке визнання по всій Німеччині та у сусідніх країнах, його запрошують читати лекції в найбільші міста. Коли Бубера було запрошено до Праги читати лекції, він познайомився з Рабіндранатом Тагором, з яким сперечався щодо значення західної культури для духовного розвитку людства. Зі смертю Розенцвейга переклад Біблії Бубером загальмувався і він повернувся до цієї роботи тільки під кінець життя.
З приходом до влади Адольфа Гітлера, Мартин Бубер критикував намагання відродити в Німеччині язичницькі культи, ідеологію, спрямовану на війну та домінування одних націй над іншими. Хоча нациський режим не обмежував і не переслідував особисто Мартина, він бачив притіснення євреїв і деструктивні тенденції в суспільстві. Також, гестапо встановило спостереження за будинком філософа. У 1938 він з родиною переселяється до Швейцарії, атого ж року пізніше — до Палестини, як і багато представників єврейської еліти.
Бубер на врученні Еразмівської премії, 1963
З 1938 Бубер проживав у Єрусалимі, де був обраний професором Єврейського університету. Він вступив у полеміку з Магатмою Ґанді, поділяючи його політику ненасильницького вирішення проблем, але заперечуючи придатність для євреїв індійського шляху. Філософ відстоював необхідність незалежності Палестини, створення там єврейської держави шляхом мирного договору з арабами. У цей період виходять основні його праці з філософії релігії та історії хасидизму: «Ґоґ і Маґоґ» (1941, українське видання — 2008) та «Райський сад хасидизму» (1945, більш відома як «Хасидські історії»).
Після Другої світової війни, у 1946, Бубер ввійшов до спеціальної комісії, де висунув вимоги безперешкодної іміграції євреїв до Палестини і надання їм достатньої території, щоб вони могли забезпечувати себе всім необхідним. У 1948 було створено, в тому числі завдяки громадській і філософській діяльності Мартина, державу Ізраїль.
У період 1948—1950 Бубер працював над науковою роботою «Два образи віри» (нім.Zwei Glaubensweisen, 1951). А у 1960 вийшла його остання монографія «Походження та сутність хасидизму». Бубер виступав із лекціями у провідних університетах Європи та Америки. Його визнали за духовного лідера свого часу, який своїми працями значно вплинув як на світогляд юдеїв, так і на християнський світ. У 1952 відвідав Німеччину, де здобув численні нагороди, став одним з перших єврейських діячів, що відновили стосунки з Німеччиною після війни. За сприяння Даґа Гаммаршельда готувалося вручення Буберу Нобелівської премії миру. Загибель Гаммаршельда завадила цьому, натомість у 1963 філософ був нагороджений Еразмівською премією за вклад у духовне єднання європейських країн. 1965 року Бубер був удостоєний ордена «За свободу Єрусалима» як один з найвидатніших єврейських мислителів і гуманістів XX століття. Помер за два тижні після цього, 13 червня, похований у Єрусалимі[5].
Основні ідеї
Центральним поняттям філософії Мартина Бубера є діалог. На погляд мислителя саме діалог людини з собі подібними, з природою, та з Богом є особливим, суто людським способом буття. Згідно з Бубером, можливі два варіанти діалогу: «Я і Ти» і «Я і Воно». В «Я і Ти» людина ставиться до того, що перебуває поза нею, як до подоби самої себе — живої, цінної, здатної мислити і відчувати, як до рівного собі. В «Я і Воно» все, що знаходиться поза людиною, постає неодухотвореними об'єктами. Людина здатна ставитися до інших людей, природи чи Бога однаково і як до «Ти» і як до «Воно». Бубер стверджував, що в діалозі з «Воно» проявляється ієрархія, певна впорядкованість. Натомість в діалозі з «Ти» проявляється свобода. Філософ зауважував, що обидва види діалогу необхідні, але людина не може бути повноцінною, живучи тільки в діалозі «Я і Воно»[5].
Праці
Оригінальні праці
Die Geschichten des Rabbi Nachman (1906)
Die fünfzigste Pforte (1907)
Die Legende des Baalschem (1908)
Daniel — Gespräche von der Verwirklichung (1913)
Die jüdische Bewegung — gesammelte Aufsätze und Ansprachen 1900—1915 (1916)
Vom Geist des Judentums — Reden und Geleitworte (1916)
Die Rede, die Lehre und das Lied — drei Beispiele (1917)
Ereignisse und Begegnungen (1917)
Chinesische Geister- und Liebesgeschichten (1919)
Der grosse Maggid und seine Nachfolge(1922)
Reden über das Judentum (1923)
Ich und Du (1923)
Das Verborgene Licht (1924)
Die chassidischen Bücher (1928)
Aus unbekannten Schriften (1928)
Ekstatische Konfessionen (1909)
Zwiesprache (1932)
Kampf um Israel — Reden und Schriften 1921—1932 (1933)
Hundert chassidische Geschichten (1933)
Die Troestung Israels: aus Jeschajahu, Kapitel 40 bis 55 (1933); with Franz Rosenzweig
Erzählungen von Engeln, Geistern und Dämonen (1934)
Das Buch der Preisungen (1935); with Franz Rosenzweig
Deutung des Chassidismus — drei Versuche (1935)
Die Josefslegende in aquarellierten Zeichnungen eines unbekannten russischen Juden der Biedermeierzeit (1935)
Die Schrift und ihre Verdeutschung (1936); with Franz Rosenzweig
Aus Tiefen rufe ich Dich — dreiundzwanzig Psalmen in der Urschrift (1936)
Das Kommende: Untersuchungen zur Entstehungsgeschichte des Messianischen Glaubens — 1. Königtum Gottes (1936 ?)
Die Stunde und die Erkenntnis — Reden und Aufsätze 1933—1935 (1936)
Zion als Ziel und als Aufgabe — Gedanken aus drei Jahrzehnten — mit einer Rede über Nationalismus als Anhang (1936)
Worte an die Jugend (1938)
Moseh (1945)
Dialogisches Leben — gesammelte philosophische und pädagogische Schriften (1947)
Der Weg des Menschen: nach der chassidischen Lehre (1948)
Das Problem des Menschen (1948, Hebrew text 1942)
Die Erzählungen der Chassidim (1949)
Gog und Magog — eine Chronik (1949, Hebrew text 1943)
Israel und Palästina — zur Geschichte einer Idee (1950, Hebrew text 1944)
Der Glaube der Propheten (1950)
Pfade in Utopia (1950)
Zwei Glaubensweisen (1950)
Urdistanz und Beziehung (1951)
Der utopische Sozialismus (1952)
Bilder von Gut und Böse (1952)
Die Chassidische Botschaft (1952)
Recht und Unrecht — Deutung einiger Psalmen (1952)
An der Wende — Reden über das Judentum (1952)
Zwischen Gesellschaft und Staat (1952)
Das echte Gespräch und die Möglichkeiten des Friedens (1953)
Einsichten: aus den Schriften gesammelt (1953)
Reden über Erziehung (1953)
Gottesfinsternis — Betrachtungen zur Beziehung zwischen Religion und Philosophie (1953)
Hinweise — gesammelte Essays (1953)
Die fünf Bücher der Weisung — Zu einer neuen Verdeutschung der Schrift"' (1954); with Franz Rosenzweig
Die Schriften über das dialogische Prinzip (Ich und Du, Zwiesprache, Die Frage an den Einzelnen, Elemente des Zwischenmenschlichen) (1954)
.svg){kind=small}
