Менует (фр.menuet — маленький крок, італ.minuetto, menuetto) — старовинний французький народний танець. Походить від повільного народного хороводного танцю провінції Пуату. За часів короля Людовика XIV став придворним танцем.
Музичний розмір 3/4. Характерними ознаками танцю є багато реверансів, легке «ковзання» кроків по підлозі, паркету. Менует танцювали строго за ранжиром, за ієрархією. В першій парі — король і королева. Довгий час він виконувався однією парою, а потім число пар збільшувалося. На сцені, в оперно-балетних виставах Рамо, менует розвинувся до віртуозної форми, набув жанрової характерності, сюжетної конкретності і навіть з'явилося декілька його різновидів.
У старовинних менуетах перший менует писався двухголосно, а другий — триголосного. За другим менуетом йшло повторення першого. Нерідко в кінці менуету робилася невелика кода. Хоча танцюючі виконують менует плавно і досить повільно, музика менуету повинна виконуватися помірно швидко. Музика перших «композиторських» менуетів належить Жану Батисту Люллі.
З Франції разом з модою на все французьке менует поступово перейшов до інших країн; в Російській імперії менует з'явився в царювання Петра І і виконувався на балах аж до 30-х років століття XIX.
Менует як музичний жанр
В XVII та XVIII століттях жанр менуету був досить широко представлений у клавірній і камерній музиці (Франсуа Куперена, Жана-Філіпа Рамо, Андре Кампра та інших композиторів. Як «обов'язкова» частина менует входив в інструментальну сюїту (Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель), іноді — навіть в оперну увертюру як завершальний розділ (у Генделя). У сюїті досить часто за першим менуетом слідував другий, в тій же тональності або в тональності субдомінанти. Якщо перший менует писався в мажорі, то другий нерідко писався в однойменному мінорі. Другий менует найчастіше називався тріо.
Надалі форма менуета була розвинена в операх і балетах К. В. Глюка. В класичну епоху менует почали використовувати як частину сонатно-симфонічного циклу, зазвичай поміщаючи його між повільною другою і фіналом. У ранніх симфоніях Й. Гайдна, менует набуває жвавого і бадьорого характеру, наближаючись за характером до селянського танцю. В. А. Моцарт вніс до менует ліричні, а іноді навіть мужні інтонації. У симфоніях Л. Бетховена менует поступово витісняється скерцо. Пізніше, в XIX столітті менуети писали П. І. Чайковський, К. Дебюссі, Саті, М. Лисенко та інші композитори.
Джерела
M.E. Little (2001), «Minuet», in The New Grove Dictionary of Music and Musicians, edited by Stanley Sadie and John Tyrrell. New York: Grove's Dictionaries.
J. Sutton (1985), «The minuet: An elegant phoenix», in Dance Chronicle, 8, pp. 119-52
K.H. Taubert (1988), «Das Menuett: Geschichte und Choreographie». Zürich.
.png)
