Опо́лчення (також народне ополчення) — допоміжне військо, створюване у надзвичайних умовах воєнного часу з добровольців — цивільного населення, здатного тримати зброю, але звільненого від дійсної військової служби.
За княжої доби (IX—XIV ст.) крім княжого війська — дружини під час ворожого наступу князі скликали народне ополчення, так званих, воїв з рядів міської людності і селян. Вони були організовані на територіальній основі, і кожна земля становила відділ — тисячу на чолі з тисяцьким. Вої не мали однотипного озброєння. Вони становили легко озброєну піхоту без більшого бойового значення. Подібно було організоване ополчення у Великому князівстві Литовському (до половини 16 ст.). У Речі Посполитій ополчення охоплювало насамперед шляхту («посполите рушення»).
Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
Радянська енциклопедія історії України. — К., 1971. — т. 3.
Література
Радянська військова енциклопедія. «ОБЪЕКТЫ — РАДИОКОМПАС» // = (Советская военная энциклопедия) / Маршал Советского Союза Н. В. ОГАРКОВ — председатель. — М. : Воениздат, 1978. — Т. 6. — С. 71-73. — ISBN 00101-223.(рос.)
