Останні бої армії УНР (листопад 1920)

Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення. Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (листопад 2020)

радянсько-українська війна, останній період
Дата: 10-21 листопада 1920 Місце: Україна Результат: Перемога військ Радянської Росії
Сторони
армія УНР, відділи російських білогвардійців	14-а армія червоної армії
Командувачі
С.Петлюра, М.Омелянович-Павленко	І.Уборевич
Втрати
кілька тисяч вбитих і поранених, сотні полонених	кілька тисяч вбитих і поранених, сотні полонених

Оборонні бої збройних сил УНР проти частин червоної армії РРФСР, які відбулися 10 -21 листопада 1920 р. були останнім епізодом радянсько-української війни 1917 — 1920 років, коли незалежна Україна ще мала свою власну територію.

На початку листопада 1920 р. війська УНР займали фронт на Поділлі від містечка Яруга над Дністром уздовж р.Мурафа через Бар до Вовковинців.^[1] 12 жовтня Польща і Радянська Росія підписали в м.Рига прелімінарні (попередні) умови миру, який мав завершити радянсько-польську війну. Згідно цієї угоди воєнні дії припинялись в ніч з 18 на 19 жовтня 1920 р. та встановлювалася тимчасова нейтральна смуга між польськими та російсько-більшовицькими військами. Представників УНР, які до цього часу були визнані Польщею як держава і союзники, не було запрошено до переговорів.^[2] Польща фактично скасувала своє визнання УНР, відмежувалася від неї, аби нарешті скоріше встановити мир з Росією. Після початку польсько-радянського перемир'я українські війська теж припинили бойові дії, хоча їх воно не стосувалося. Причина була у великій виснаженості військ УНР, які до цього практично не мали перепочинку. Також був великий брак набоїв та спорядження. На початку листопада в Ялтушкові відбулась спільна нарада уряду УНР з усіма командирами частин армії УНР під головуванням С.Петлюри.^[3] Однак на ній досягти якогось чіткого плану дій не вдалося.

Чисельність армії УНР на 10 листопада 1920 р. була такою: 3888 старшин, 35259 козаків (з них озброєних 2100 старшин, 9313 багнетів, 2560 шабель) за наявності 74 гармат, 3 бронепотягів, 2 бронеавтомобілів та 3 літаків. В оперативному відношенні війська УНР ділились на 3 групи: права генерала О.Удовиченка в складі 3-ї Залізної та 1-ї Кулеметної дивізій (тримала фронт від Могилева-Подільського до Шаргорода, середня генерала М.Безручка в складі 5-ї Херсонської та 6-ї стрілецької відповідала за фронт від Шаргорода до Бара, ліва генерала Г.Базильського в складі 1-ї Запорізької та російської кінної дивізії Яковлєва тримила фронт від Бара до Літина. У резерві армії були дві стрілецькі дивізії (2-а Волинська, 4-та Київська) та Окрема кінна дивізія. ^[4] Крім того, на початку листопада польське командування перекинуло з Польщі так звану 3-у російську армію генерала Б.Пермикіна (в українських джерелах - Перемикіна) чисельністю близько 4 тис. бійців, яка зосередилась в районі Підволочиськ - Чорний Острів.^[5] Вона формально підпорядковувалася російському білому командувачу П.Врангелю і складалася в основному з колишніх білогвардійських військ генерала Юденича. За задумом польського керівництва російські білогвардійці мали допомагати українцям проти російських червоних.

Проти українських військ стояли досить значні сили 14-ї армії червоної армії. Це 41-а, 45-а, 47-а, 60-а стрілецькі дивізії, 8-а кавалерійська дивізія, кінна бригада Котовського та інші частини. Якщо на початку перемир'я (19 жовтня) на фронті української армії більшовики мали близько 8000 багнетів, 100 шабель і 50-55 гармат, то до 10 листопада 1920 р. кількість багнетів в передній лінії було доведено до 13000, а в другій - до 9000, нараховувалось до 4000 шабель і коло 100-120 гармат. В районі залізничного вузла Жмеринки знаходилось до 5 бронепоїздів.^[6] Загальна чисельність бойових сил, виділених командуванням червоної армії проти українських військ, сягала до 25 тис. багнетів, до 5 тис. шабель при 100-120 гарматах та кількох бронепотягів.^[7] Крім того, більшовики мали можливість перекидати нові сили з тилових районів, чого не могла зробити армія УНР.

10 листопада 1920 р. несподіваний наступ червоної армії розпочався. Вранці в місці стику між правою і середньою групою військ УНР почала атаку 8-а кавдивізія червоних (бл. 3000 шабель) у напрямі на Лучинець. Під удар потрапила 9-а бригада 3-ї Залізної дивізії. Українські піхотинці, вистрілявши усі набої, тримались, однак в більшості загинули від шабель ворога. До 10-ї години ранку з 9-ї бригади, що мала до 1000 вояків, залишилося в живих тільки 70, які розпочали з боєм відходити на захід.^[8] Разом з 8-ю кавдивізією червоних в наступ перейшли 44-а піхотна дивізія (бл. 6000 бійців) та кавбригада Котовського (бл. 1000 шабель). Скориставшись майже повною незабезпеченістю українських вояків набоями, вони прорвали фронт в районі села Березівка.^[9] 10 листопада червоні війська захопили Лучинець, Копайгород та багато сіл. Командування правої групи укранських військ кинуло назустріч 8-й російській кавдивізії усю наявну дивізійну кінноту 3-ї Залізної дивізії, але її було замало, щоб стримувати ворога. В зустрічному бою загинуло більше двох третин 3-го кінного полку сотника Фролова.^[9] Водночас 10 листопада піхота більшовиків атакувала 7-у та 8-у бригади 3-ї Залізної дивізії під містечком Чернівці. Вистрілявши усі набої, українські вояки відбивались прикладами рушниць. Половина складу 7-ї і 8-ї бригад загинула на полі бою, а решта лише під вечір відійшла до Яришева. Але більшість особового складу 3-ї Залізної дивізії все-таки загинула 10 листопада 1920 р.

Щоб виправити становище, командування армії УНР кинуло з резерву в бій 11 листопада Окрему Кінну дивізію та 4-у Київську. Їм вдалося розбити в районі Котюжани - Копайгород 60-у стрілецьку дивізію РСЧА, при цьому було захоплено близько 600 полонених, 2 легкі гармати, 8 кулеметів та набої.^[10] Однак це не змогло зупинити загальний наступ більшовиків. Розбите праве крило українців (залишки 3-ї Залізної та Кулеметна дивізії) продовжували відхід на захід, причому навіть деякі частини (бригада 1-ї Кулеметної та окремі бійці 3-ї Залізної), втративши зв'язок зі своїми, перейшли Дністер до Румунії. Башкирська кінна бригада червоних 11 листопада атакувала ліве крило української армії, але була зупинена.

12 листопада бої тривали. 4-а Київська дивізія та Окрема Кінна дивізія вели бої в районі Котюжани - Снітків та зазнали втрат. Червона армія цього дня захопила станцію Котюжани та Муровані Курилівці.^[11] 13 листопада росіяни зайняли Ялтушків та Стару Ушицю. Але в наступ перейшло ліве (північне) крило українських військ. 1-а Запорізька дивізія та російська козача бригада осавула Яковлева захопили Літин. 13 листопада у бій на боці українців вперше виступила кінна бригада 3-ї Російської армії Пермикіна, в якої теж майже не було набоїв.^[12] 14 листопада північна група армії УНР спільно з російськими білими продовжувала наступальні дії. 15 листопада кінна бригада Котовського спільно з 363-м радянським полком і Одеською кінною бригадою Байла після невеликого опору українців 3-Ї Залізної дивізії захопили м.Дунаївці. Цього ж дня урядові органи та війська УНР евакуювались з Кам'янця.^[13] Наступного дня його зайняли більшовики.

16 листопада оборонні бої українських військ спільно з білими російськими тривали. Проти них наступали 41-а, 60-а, 47-а, 24-а червоні стрілецькі дивізії, 8-а кавалерійська, кавбригада Котовського, Башкирська бригада, Одеська кавбригада Байла та група бронепотягів.^[14] Ще 15 листопада уряд УНР спільно з командуванням армії вирішив відходити на Волинь, однак 18 листопада отримало заборону від польського командування це робити.^[15] В результаті після захоплення червоними 18 листопада Проскурова армія УНР разом з групою російських білогвардійців була притиснута до р.Збруч в районі Волочиська. 21 листопада армія УНР через скрутне становище перейшла через Збруч в Галичину, яку РРФСР визнала за Польщею. Влада Польщі роззброїла та інтернувала українські війська.

• О. І. Удовиченко. Україна у війні за державність. Київ. «Україна». 1995. 206с.
• М.Омелянович-Павленко. Спогади командарма (1917—1920). Київ. «Темпора». 2007. 608с.