Політика реформ і відкритості (спрощ.: 改革开放; кит. трад.: 改革開放; піньїнь: Gǎigé kāifàng) — програма соціально-економічних реформ в Китайській Народній Республіці, націлена на створення соціалізму з китайською специфікою, або соціалістичної ринкової економіки, і на відкритість до зовнішнього економічного ринку та світу. Реформи розпочалися 1978 року за ініціативи крила прагматиків у Комуністичної партії Китаю (КПК), очолюване китайським політичним діячем і тодішнім фактичним лідером країни Ден Сяопіном, і тривають донині[1][2][3][4].
Починаючи з 1970 року, економіка вступила в період стагнації, і після смерті Мао Цзедуна, коли був реабілітований і прийшов до фактичної влади Ден Сяопін, а також його команда, очолювана Ху Яобаном та Чжао Цзияном, керівництво Комуністичної партії вирішило звернутися до ринкових реформ, щоб врятувати економіку, що стагнувала[13].
Впровадження концепції. Епоха Ден Сяопіна
Компартійна влада проводила ринкові реформи в два етапи. Перший етап, наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років, передбачав деколективізацію сільського господарства, відкриття країни для іноземних інвестицій і дозвіл підприємцям відкривати бізнес. Проте великий відсоток промисловості залишався у державній власності. Другий етап реформи, наприкінці 1980-х і 1990-х років, передбачав приватизацію та передачу підрядників значної частини державної промисловості. Скасування контролю над цінами в 1985 році було значимою реформою[14], а скасування протекціоністських обмежень невдовзі з'явилися політика та правила, хоча державні монополії в таких секторах, як банківська справа та нафтова промисловість, залишилися.
З іншого боку, у 1980 році Ден розпочав паралельний набір політичних реформ, які також надихнули гласність та Перебудова, але врешті закінчилася в 1989 році через придушення протестів на площі Тяньаньмень.
В ході Політики реформ та відкритості, Китай:
З 1978 по 1992 роки фактично перейшов з планової економіки на ринкову[15].
Ввів економічну децентралізацію та власну економічну коцепцію, яку деякі західні експерти називають «регіональним децентралізованим авторитаризмом (РДА)[16]», що базується на створенні внутрішньої конкуренції між провінцями, відбору та, в результаті, утворенню конкурентноздатних продуктів з різних галузей[17].
Відмінив пенсії та встановив тарифи на одному високому рівні[18].
Відкрив внутрішній ринок для західного капіталу та інвестицій, що дозволило створити сильний великий та середній бізнес, фінансові центри[19].
Збільшив внутрішні витрати. З 1978 (початок реформ) по 2010 рік (коли КНР обігнала японську економіку), рівень життя середньостатистичного китайця виріс в 11 разів[19][17][15].
У 2001 році Китай приєднався до Світової організації торгівлі (СОТ). Приватний сектор значно зріс, до 2005 року він становив 70 відсотків валового внутрішнього продукту Китаю[21]. З 1978 по 2013 рік відбувалося безпрецедентне зростання, коли економіка зростала на 9,5 % на рік. Консервативна адміністрація Ху Цзіньтао після 2005 року посилила регулювання та контроль над економікою, скасувавши деякі реформи[22].
Теперішня ситуація
Вважається, що ера реформ закінчилася під час керівництва нинішнім генеральним секретарем ЦК КПКСі Цзіньпіном[23][24][25], який загалом виступає проти реформ і скасував багато реформ епохи Дена[26]. Тим часом КПК під керівництвом Сі відновила державний контроль над різними аспектами китайського суспільства, включаючи економіку[27]. Ця делібералізація також розглядається одним із гонконгських коментаторів як частина теми поточної торговельної війни між США та Китаєм[en][28], у якій Вашингтон стверджує, що Пекін надає несправедливі та дискримінаційні конкурентні торгові переваги китайським державним і вітчизняним приватним компаніям[29].
↑ абBrandt, Loren; Rawski, Thomas G. (14 квітня 2008). China's Great Economic Transformation. China's Great Economic Transformation. Cambridge University Press. с. 1—26.
