Крім того, можна виділити в окрему групу тоємців та їх підгрупи, ще до появи чуді, проте їхня мова вже вимерла. В Архангельській області, Пінезькому повіті, досі існує група населення, яка називає себе чуддю[2]. Крім того, волховська чудь вважалася прибалтійсько фінською народністю.
При безперечності мовної генетичної спорідненості прибалтійсько-фінських народів, точний час їхнього розділу на окремі етноси на даний час точно не визначено. Дані археології дозволяють говорити про наявність власної матеріальної культури в усіх народів групи. Для етнічної історії прибалтійсько-фінських народів характерні активні культурні зв'язки всередині групи, а також з балтами, германцями та східними слов'янами. Загальний, характерний для них господарсько-культурний тип - рілле (в давнину - підсічно-вогневе) землеробство, пов'язане зі скотарством, полюванням та рибальством . Найактивніше землеробство розвивалося у південній частині ареалу, на півночі більше значення мало скотарство та полювання. Переважна більшість рибного лову було притаманно прибалтійско-фінським жителям східного узбережжя Балтійського моря: лівів, естонців, фінів та іжори.
За віросповіданням фіни та естонці здебільшого — лютерани; карели, вепси, іжора та водь — православні .
Примітки
↑Карелия: энциклопедия: в 3 т. / гл. ред. А. Ф. Титов. Т. 2: К — П. — Петрозаводск: ИД «ПетроПресс», 2009. С. 422—464 с.: ил., карт. ISBN 978-5-8430-0125-4 (т. 2)
Прибалтийско-финские народы: История и судьбы родственных народов / Сост. М. Йокипии[ru]; Ред. рус. издания П. Мутанен. — Ювяскюля: Атена, 1995. — 504 с.: ил.