Народився в селі Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира і Степана. Батько Сергія, Прокіп Тимофійович, був кріпаком, який отримав «вольну», здобув домашню освіту, закінчив Харківські курси землемірів і, набувши капітал, одружився з донькою відставного військового, яка закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію в Києві Юзефіною Сарнавською. Дитячі роки Тимошенків проходили серед сільських дітей. Першою вчителькою була мати, а потім їх навчав і готував до вступу в Роменське реальне училище педагог Михайло Коваленко.[2]
Після закінчення реального училища в місті Ромни Полтавської губернії Сергій Тимошенко навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. Як студент Інституту цивільних інженерів у Петербурзі був діячем Української Студентської Громади і членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП). Під час демонстрацій двічі (у 1902 і важче в 1905 році) отримав поранення й через погіршення стану здоров'я був звільнений із постійної військової служби.
По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві (будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі), Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка, проекти міст-садів), Лубни (каплиця-усипальниця Шеметів, Михайла Казиміровича, його дружини і дочки).
З 1907 року брав участь у виставках та конкурсах у Москві, Києві, Харкові, Єлисаветграді, на яких здобув понад 10 нагород, зокрема за проєкти шпиталю для губернського міста, церкви на 2 тисячі парафіян у Харкові, каплиці-усипальниці у Лубнах, надгробків на могилах композитора Миколи Лисенка та інженера Олександра Варяницина, кількох народних будинків тощо. У 1912 р. став одним із засновників Українського художньо-архітектурного відділу Харківського літературно-художнього гуртка.[2]
Брав участь в Другому зимовому поході. Харківський архів Сергія Тимошенка безповоротно втрачений: у 1921 році чекісти забрали все майно і вивезли вантажівками в невідомому напрямку.
1930—1939 у Луцьку — головний архітектор для сільськогосподарського будівництва на Волині (серед іншого — проекти зразкових хуторів), автор близько двох десятків житлових будинків у стилі модернізму в Луцьку, діяч Волинського Українського об'єднання (з 1935 його голова і посол до польського сойму, 1938 — 39 — до Сенату) і Української Православної Церкви (між іншим — перший голова Товариства ім. Петра Могили).
Був активним поборником ідеї українізації Православної церкви в Польщі. У 1931 він став головою Ради Луцького Чесно-хресного братства, очолив Товариство прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. Установчі збори товариства імені П. Могили відбулися в приміщенні Українського клубу «Рідна Хата» в Луцьку 19 листопада 1931 року. Тут працювали протоієрей отець Павло Пащевський, Іван Власовський, Михайло Тележинський. Осередки товариства утворені в Рівному, у Кременці, Новогрудську, Сарнах, Острозі, Здолбунові, Володимирі, Дубно, з лютого 1935 працювала Богословська секція, діячі якої готували та видавали релігійну літературу українською мовою. Товариство імені митрополита П. Могили видало чотири числа журналу «За соборність», після його заборони польською владою в 1935 — часопис «Церква і Нарід» (1935—1939). Брав участь у роботі Волинського Українського об'єднання, був одним із його керівників[5]. Разом з ним там працювали Петро Певний, Євген Богуславський, Мартин Волков, Олександр Ковалевський, Степан Скрипник.
У січні 1935 р. Сергій Тимошенко — делегат Волинського єпархіального зібрання духовенства і мирян як представник від Товариства імені митрополита Петра Могили. Від 1937 року входив до комісії зі створення Регіонального плану забудови Волині.[6]
У 1940 — 1941 рр. у Любліні, у 1941—1943 рр. у Луцьку, згодом у Німеччині.
У 1943 році його було мобілізовано до німецької будівельної організації Торта, працював у містах: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад, Гейдельберг. Після розгрому гітлерівської Німеччини потрапив до табору для переміщених осіб. Від видачі радянській владі його врятувало лише довоєнне польське громадянство.[2]
У 1946 р. емігрував до США. Спроєктував кілька церков та інших споруд для української громади в Канаді, Аргентині, Парагваю та США.[2]
Син Олександр — архітектор, був головним архітектором вашингтонського метрополітену, будував хмарочоси в Нью-Йорку, був фундатором Товариства українських інженерів Америки.[2]
Помер 6 липня 1950 року в містечку Пало-Альто в Каліфорнії від серцевого нападу, залишивши незакінченим проєкт церкви для аргентинського Буенос-Айреса.[2]
З численних проектів, які створив Сергій Тимошенко здійснено близько 400 будов. Автор надгробної плити на могилі Симона Петлюри в Парижі. Прагнучи відродження українського стилю, він базувався на спадщині українського мистецтва, зокрема на мурованій архітектурі українського бароко. Серед його творів у стилі українського архітектурного модерну, зокрема, такі як будинки станцій Албаши, Ведмідівка та інші.
У Подебрадах вийшла друком його праця «Будівельні матеріали, їх властивості, досліди та виготовлення».
↑Obwieszczenie Wojewody Wołyńskiego z dnia 10 stycznia 1938 r. № K.B.I.-2/37 w sprawie powłania Komisji Regionalnego Planu Zabudowania Wołynia // Wołyński Dziennik Wojewódzki. — 1938. — № 2. — S. 25.
Вітченко Д. Харківський період життя та творчості Сергія Тимошенка // Пам'ятки України. — 2014. — № 12. — С. 42—43.
Давидюк Р. Архітектор у політиці: громадсько-політична діяльність Сергія Тимошенка в 30-х роках XX століття // Волинські історичні записки: зб. наук. праць / ред. С. М. Міщук ; редкол. Л. В. Баженов [та ін.]. — Житомир: Полісся, 2010. — Т. 5. — С. 228—235.
Сергій Тимошенко. Повернення / за наук. ред. О. Михайлишин. — Харків: Раритети України, 2021. — 288 с.; 480 іл. — Бібліогр.: 364 назви. — (Сер. «Архітектура, події, люди»). — ISBN 978-617-7691-50-0
Власенко В. До біографії С. П. Тимошенка // Сумська старовина. — 2001. — № 8–9. — С. 96—103.
Попельницька О. О. Сто великих діячів культури України. — Київ, 2010. — С. 74—77.
Давидюк Р. Сергій Тимошенко // Давидюк Р. З поляками за Україну: Наддніпрянська еміграція в суспільно-політичному житті міжвоєнної Волині. — Рівне: ПП ДМ, 2014. — С. 145—157.
Власенко В. Архітектор і політик (Сергій Тимошенко) // Власенко В. Уродженці Сумщини — учасники Української революції 1917—1921 рр. — Суми: Мрія, 2016. — С. 115—130. — Бібліогр. : 42 назви.
Бенедюк П. О. Архітектура станційних комплексів Північно-Донецької залізниці у творчому доробку С. П. Тимошенка // Сучасні проблеми архітектури та містобудування. — 2016. — № 43. — С. 47—58.
Гаврилюк О. Н. Сергій Тимошенко та справа реконструкції Володими-Волинської Свято-Василівської церкви // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки: Історичні науки. — Луцьк, 2016. — № 13. — С. 59—63.
Посилання
Власенко В. Тимошенко Сергій Прокопович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.242-245