Поштовхом для створення Японської імперії стало відновлення прямого Імператорського правління та кардинальні перетворення, проведені в усіх сферах життя країни. Ці події отримали в історіографії назву «реставрації Мейдзі». 1867 року останній сьоґунповернув державну владуІмператорові Мейдзі, після чого на початку 1868 року сам Імператор оголосив указ про реставрацію, скасував сьоґунат і сформував новий уряд в Кіото. Головні ідеї нового політичного курсу були викладені в Імператорській П'ятистатейній присязі. Противники реставрації розв'язали громадянську війну, яка тривала до 1869 року. В ході конфлікту урядові війська захопили головне вороже місто Едо, а також ліквідували сепаратистські утворення — Північний союз і Республіку Едзо. Після війни Імператор переніс столицю країни до Едо, яке перейменував у «Токіо» — «східна столиця», та проголосив свій девіз«Мейдзі» — «просвітлене правління»[11].
Централізаторські реформи, високі податки та олігархічність уряду викликали незадоволення значної частини населення. Найбільшого удару від політичнно-соціальних перетворень зазнали представники нетитулованої шляхти, колишні самураї. Виступаючи за колегіальність управління, поміркована частина шляхти розпочала формувати політичні партії, започаткувала рух за волю та народні права й вимагала скликати всенародний Парламент для обмеження сваволі уряду. Радикально налаштовані опозиціонери намагалися скинути нову владу збройним шляхом, піднімаючи бунти. Найбільшими з них були Саґське повстання1874 року та повстання Ліги камікадзе1876 року[12]. Ці виступи відбувалися паралельно з численними заворушеннями селян, які протестували проти нової системи оподаткування та військової повинності. Останнім великим антиурядовим виступом стала Південно-західна війна1877 року під проводом Сайґо Такаморі, яка закінчилося остаточною поразкою радикально-консервативної опозиції[11][13].
За час свого існування, Японської імперії на зайнятих нею територіях проводила політику колоніалізм, асиміляції, етноциду та геноциду підкорених нею народів. Також під час своїх військових компаній, Японська імперія цілеспрямовано порушувала закони та звичаї війни, що стало підставою для організації та проведення "Токійського трибуналу".
Станом на 1925 рік Японська імперія була п'ятою найбільшою країною світу за кількістю населення. Воно нараховувало близько &&&&&&&083457000.&&&&0083 457 000 осіб. З них понад &&&&&&&059736000.&&&&0059 736 000 осіб (72 %) мешкали на території Японського архіпелагу, &&&&&&&019522000.&&&&0019 522 000 осіб (23 %) на Корейському півострові, &&&&&&&&03993000.&&&&003 993 000 осіб (5 %) на Тайвані й близько &&&&&&&&&&020000.&&&&0020 000 (0,2 %) на Сахаліні. В Квантунській провінції Китаю та Південній Маньчжурії проживало &&&&&&&&01055000.&&&&001 055 000 громадян імперії. На південних тихоокеанських островах, на які країна контролювала від імені Ліги Націй, — &&&&&&&&&&058000.&&&&0058 000 японських громадян[14].
Серед населення переважали чоловіки. На 100 жінок припадало 120 чоловіків. Вікова структура була наступною: молодші 14 років — 37 %, між 15 і 59 роками — 56 %, старші 60 років — 0,8 %. Лише 40 % громадян перебували у шлюбі. Середня сім'я складалася з 5 осіб. 48 % громадян були зайняті в первинному секторі економіки, 19 % — у вторинному і 13 % — у третинному[14]. Серед населення переважали етнічні японці (яматосці). Друге і третє місця посідали корейці та китайці (ханьці). Найменші спільноти мали рюкюсці, айни, маньчжури та аборигени Тайваню.
Для культури Японії періоду Мейдзі був притаманний симбіоз японських традицій періоду Едо і західних культурних нововведень. Серед японської інтелектуальної еліти панували просвітницькі настрої. Громадянське суспільство лише створювалося, тому провідну роль в поширенні культури, освіти, книговидання і зв'язку грав центральний уряд. Його зусилля дали поштовх самостійному розвитку японської національної культури нової доби.
↑Хоча Японська імперія офіційно не мала державної релігії[2][3], синто відігравало важливу роль для японського держави: Маріус Янсен зазначає: «Уряд Мейдзі із самого початку включив і, у певному сенсі, створив синто та використовував його розповіді про божественне походження правлячого дому в якості основи свого ритуалу, адресованого предкам „минулих століть“. У міру зростання Японської імперії твердження божественної місії японців підкреслювалося все сильніше. Синтоїзм був нав'язаний колоніальним землям на Тайвані і в Кореї, а державні кошти використовувалися для будівництва та підтримки там нових святинь. Синтоїстські священики були прикріплені до армійських підрозділів як капелани, а культ загиблих на війні, закріплений у дзіндзя Ясукуні в Токіо, набував все більших масштабів у міру зростання їхньої кількості.»[4]
↑«Протягом другої половини XIX століття японські націонал-будівельники вибудували національну державу Мейдзі зі старої, неоднорідної держави Токугави, інтегруючи напівавтономні області в єдину політичну спільноту.»[9]«Замість того, щоб відновлювати древній (і, можливо, уявний) порядок центральної периферії, Реставрація Мейдзі прискорила створення нової та однозначно централізованої і сучасної національної держави. Протягом декількох десятиліть після офіційного початку проекту національного будівництва Токіо став політичною та економічною столицею держави, яке замінило напівавтономні області нещодавно створеними префектурами, підпорядкованими центральним законам і призначеним з центру адміністраторам.»[10]
Примітки
↑Schellinger and Salkin, ред. (1996). Kyoto. International Dictionary of Historic Places: Asia and Oceania. UK: Routledge. с. 515+. ISBN9781884964046. Архів оригіналу за 9 липня 2020. Процитовано 7 лютого 2020.
↑Josephson, Jason Ānanda (2012). The Invention of Religion in Japan. University of Chicago Press. с. 133. ISBN0226412342.
Детальна історія Японії [підручник для вищої школи] / ред. Ісії Сусуму. Оновленне видання; затверджено Міністерством культури 1997 року. — Токіо: Видавництво Ямакава, 1998. — 383 с.
(яп.) Японія // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
Tsutsui, William M. (2009). A Companion to Japanese History. John Wiley & Sons. ISBN1-405-19339-5.