Одна з перших згадок про село датується в документах 1410 роком. На початку XVI століття село Грімне згадується як Громно і Грумно або Румно. Ймовірним його засновником села може бути Станіслав Ходч, тодішній русинський воєвода і староста Камєнеця і Галичу, а згодом каштелян і староста Львова, староста генерал Русі, коронний польний гетьман і великий маршал Корони. У 1471 році він заснував у Грімні римо-католицьку парафію, яка належала до найстаріших церковних установ у цій місцевості. Старша була лише у Городку, заснована в 1372 році. Перша дерев’яна церква була побудована в Грімні у 1618 році, після чого вона була зруйнована татарами. Вона була відбудована у 1620 році й прослужив понад 100 років.
Село зазнавало набігів татар, так у 1648 р. половину жителів села було полонено, спалено церкву і корчму, а багато тих, що залишилися повмирали від різних хвороб. В 1880 р. у селі проживало 2239 осіб. За релігійною належністю було — 1428 греко-католиків, 763 римо-католиків, 31 єврей, 17 інших віросповідань. У 1880 році в Грімні проживало: 780 поляків (у тому числі 763 католики), 1442 русини (українці), 31 євреї та 17 німців (австрійці)[4]
У другій половині XIX століття у селі було придбані маєтки родом графа Ланцкоронських, який володів ними до 1939 року. Першим спадкоємцем цієї родини був Кароль Антоні, граф Ланцкоронський (1848-1933), тоді маєтком володіли його дочки: Аделаїда (1903-1980) та Кароліна (1898-2002). За їх ініціативою у 1936-1940 роках поруч із дерев’яним костьолом було збудовано новий, цегляний. Він був закінчений під час війни. На прохання радянської влади в 1940 році дерев'яний храму зруйнували, хоча цегляний ще не добудували, і коли польське населення було змушене емігрувати під республіканські угоди, в 1953 р. влада наказала знести мурований храм.[5]
Церква УГКЦ в селі ГрімнеХрам Успіння Пресвятої БогородиціВид з вікна одного із жителів
Грімненська сільрада утворилася 27 січня 1940 р. та знаходилася у будинку-плебанії, який тепер належить Українській греко-католицькій церкві. Під час Другої світової війни 60 жителів села було вивезено на примусові роботи в Німеччину, 139 чоловіків мобілізовано до Червоної армії. Деякі жителі села входили до лав УПА воюючи за незалежність Батьківщини. За даними радянських каральних органів велика кількість жителів Грімного активно діяла в підпіллі та допомагала ОУН. Провідником місцевої сітки ОУН був Тріль Онуфрій, який загинув у бою з військами МГБ. У 1944 р. відділи УПА ліквідували польську бойову пляцувку з 40 осіб, що знаходилась на території села, їх поховано на місцевому польському цвинтарі[6]. 23 лютого 1947 року в селі було оточено в одній із хат та вбито трьох вояків УПА. Тепер у центрі села знаходиться пам'ятний хрест воякам УПА які загинули у боротьбі за волю України.
У 1947 році у селі Грімне діяв підпільний штаб командира УПАРомана Шухевича. Ця криївка згадується у спогадах охоронця Романа Шухевича — Михайла Зайця — «Зенка». Зокрема Він розповідає, що підпільний бункер Р. Шухевича у с. Грімне Дарія Гусяк організувала у будинку священника Пантелеймона Місюренка. За свідченнями Марії Гусяк, 5 березня 1948 р. на цій підпільній квартирі М. Заєць убив міліціонера, який зайшов у будинок для перевірки документів і випадково побачив двох озброєних воїнів ОУН.
Стара хата в селі Грімне із деревом якому близько 100 років
На південній околиці села стоїть дерев'яна церква Преображення Господнього, яка до 1990-х років належала православній громаді. Існуюча триверха церква збудована у 1777 р. на місці давнішої. На це вказує різьблений напис на надпоріжнику дверей до бабинця (переклад з «Інскрипції на дерев'яних церквах» В.Слободян): «Збудований дім Божий за священого ієрея Івана року Божого 1777 місяця травня 23». Під час одного з ремонтів добудована захристія з північної сторони вівтаря і частково нави, та присінок з заходу бабинця. Триярусний різьблений і золочений іконостас походить з XIX ст. Стіни церкви вкриває олійний живопис XX ст. Цікаво, що на південь від святині, одна біля одної, стоять дві дерев'яні дзвіниці: ліворуч — приземиста, стара, ще з 1777 року, частково пошкоджена пожежею 1980 року, праворуч — нова двоярусна стовпова з 1990 року, розміром 4,8×4,8 м, збудована майстром Іваном Рубахою з Кліцка. Дерев'яна церква доволі великих розмірів (20,0 х 10,7 м), має такі деталі, як трафаретні орнаменти на карнизах білого кольору. Бані храму незвично приплюснуті, а ось ліхтарики над ними навпаки витягнуті вгору, що додає церкві завершеного силуету. Церква належить громаді УГКЦ.
Поряд із дерев'яним храмом є нова мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка була освячена 21 серпня2011 року владикою УГКЦ Тарасом (Сеньківим).
З північного боку села, знаходиться мурована церква Преображення Господнього, що належить громаді ПЦУ. Будівництво даного храму закінчено у 2001 р. Священник: Мирослав Попович[8]. Попередній священик був Синевський Павло. Православна церква була збудована на місці православної каплички.
Сучасність
У 2009 р. у Грімні була повінь. За переписом 2017 р. населення Грімного налічувало 1290 осіб, та зареєстровано 384 господарські двори.
У селі діють: Грімнівська ЗОШ І-ІІІ ступенів, дитячий садок, будинок культури «Просвіта».
Музей Романа Шухевича
У 2007 році у селі відкрито Музей підпільного штабу УПА генерала Романа Шухевича. Ініціатором створення музею була Дарія Гусак (позивний «Нюся»), колишня зв'язкова Романа Шухевича. Експозиція музею розташована підвалі будинку де знаходився підпільний штаб Романа Шухевича у 1946 році.
Головою ради станом на 15 листопада 2015 року сільським головою є Дідик Олеся Василівна. Членами сільради є 16 осіб з яких 93,8% становлять позапартійні депутати і 6,3 % Політична партія Всеукраїнське об'єднання «Свобода».
↑Паспорт (украïнською) . Архів оригіналу за 6 травня 2022. Процитовано 25 червня 2024.
↑ПЕЛЕНИЧКА. Архів оригіналу за 17 листопада 2016. Процитовано 23 вересня 2020.
↑Filip Sulimierski, Bronisław Chlebowski, Władysław Walewski: Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t. X. Warszawa: 1880-1902, s. 11.
↑Tadeusz Pater: ks.. Rzeszów: Instytut Pamięci Narodowej Oddział w Rzeszowie i Światowy Kongres Kresowian, 2011. ISBN 978-83-7629-279-3.
↑„"Na rubieży" Czasopismo historyczno-publicystyczne, nr 75, s.17”.
