Місто є найбільшим чи одним із двох найбільших (нарівні з Нью-Йорком) фінансових центрів і бізнес-хабів у світі[8][9]. Також, за версією консалтингової компанії A.T.Kearney, Лондон є найвпливовішим містом у світі[10].
Сучасна назва міста — Лондон — походить від давнішого римського «Лондініум» (лат.Londinium). Єдиної думки щодо походження цього слова немає, але вчені неодноразово висували гіпотези про етимологію назви. Ось чотири найпопулярніші припущення:
Лондон — слово латинського походження, утворене від римського власного імені, яке означає «шалений»;
Лондон — слово латинського походження і походить від слова Lond, що означає «Дике (тобто тут заросле лісом) місце»[11];
Лондон — слово кельтського походження і складається з двох слів: Llyn (озеро) і Dun (укріплення): у кельтський період місто називалося Llyndid;
Слово Лондон походить від давньоєвропейського слова Plowonida, що означає «Річка, що вийшла з берегів»[12].
Неофіційні назви Лондона
Англійці часто називають Лондон The Big Smoke. Цю назву можна перекласти як «Великий дим». Зрозуміло, що ця назва пов'язана із лондонським смогом. Інша неофіційна назва міста — The Great Wen. Цей вираз майже неможливо перекласти дослівно, через те, що в українській мові немає тотожності слову Wen, що приблизно означає «Місто із занадто великим населенням».
Щодо назв районів, то Сіті інколи називають «квадратною милею». У часи Британської Імперії Лондон часто неофіційно називали столицею світу, а у 1960-і роки місто отримало назву «Свінгуючий Лондон» — за квітучим життям моди та культури.
Із південного заходу до сходу місто перетинає Темза, судноплавна річка, що впадає в Північне море. Долина Темзи — родюча і доволі плоска, що дозволило Лондона розширюватися рівномірно. Спочатку річка була ширшою, а береги її були болотистими і топкими, але завдяки діяльності людини все це зникло. Темза — припливно-відпливна річка, і тому в Лондоні є небезпека повені[13]. Останніми роками ця небезпека збільшилася через підняття рівня води в річці.
Клімат
За класифікацією Кеппена клімат Лондона помірнийморський, тож у місті рідкісні випадки дуже високої чи дуже низької температури. Влітку температура здебільшого змінюється в межах від 11 °C до 24 °C, хоча в окремі дні може досягати 30 °C. Рекордна температура 39 °C була зафіксована 10 серпня 2003 року. Зими в Лондоні прохолодні, але температура рідко падає до нуля. Рекордно низька температура становить −10 °C.
Лондон відносно сухе місто з регулярними, але несильними опадами впродовж всього року.
Давньоримське місто Лондиній засновано близько 47 року[19], після вторгнення римлян у 43 році на острів Велика Британія. Незабаром Лондиній став одним з найважливіших населених пунктів Римської Британії. У II столітті він досяг розквіту — до 100 року Лондиній став столицею Британії, змінивши Колчестер, населення становило близько 60 000 осіб. У місті знаходилися найважливіші адміністративні будівлі.
Приблизно у 200 році Британія була розділена на дві частини — Верхню і Нижню. Лондініум став столицею Верхньої Британії. Приблизно тоді ж була побудована так звана Римська стіна — оборонна споруда по периметру міста, залишки якої збереглися в центрі сучасного Лондона. Наприкінці IV століття Британія була розділена по-новому, і Лондиній став столицею провінції Максима Цезаренсіс. У V столітті римляни залишили Лондиній, і місто стало поступово заселятися бриттами.
Саксонський період і Середньовіччя
Облога міста у 1471
У середині VI століття Люнденбург («Лондонське укріплення», саксонська назва Лондинія) був включений до складу східносаксонського королівства. 604 року король Саєберт прийняв християнство, і в місті вперше з'явився єпископ. Першого лондонського єпископа звали Мелітіус. Тоді ж був побудований Собор святого Павла. Ймовірно, спочатку це була досить скромна капела. Згодом собор був зруйнований язичниками — спадкоємцями Саєберта.
Наприкінці VII століття приблизно за півтора кілометра від Люнденбурга було засновано саксонське поселення Люндевік (тобто Лондонське поселення)[20]. Мабуть, у Люндевіку містилася гавань для торгових кораблів і рибальських човнів.
Із 730 року місто перейшло під владу Мерсії, великого англійського королівства. У IX столітті на Люнденбург напали вікінги. Вони контролювали місто протягом двадцяти років, після чого король Альфред Великий уклав із загарбниками мир. Проте в 1013 році Люнденбург був знову окупований вікінгами та залишався під їхньою владою до 1042 року.
До XI століття Лондон став головним містом Королівства Англія, поступово розрісся і з'єднався з Вестмінстером, раніше окремим поселенням. 1066 року після перемоги при Гастінгсі королем Англії став Вільгельм Завойовник. Коронація відбулася у щойно добудованому Вестмінстерському абатстві. Вільгельм дав жителям Лондона деякі привілеї в порівнянні з жителями інших міст. За його правління на південному сході міста було побудовано укріплення, нині знане як Лондонський Тауер. У 1097 його син Вільгельм II Рудий почав будівництво Вестмінстер-холлу, що послужив основою Вестмінстерського палацу. 1176 року почалося будівництво знаменитого Лондонського моста, що проіснував близько 600 років.
У травні 1216 року Лондон був востаннє окупований іноземними військами — місто захопив французький король Людовик VIII, поклавши край правлінню Іоанна Безземельного. Пізніше проти Людовика повстали його власні барони, і влада в країні за їхньої допомоги знову перейшла в руки англійців. Таким чином, Лондон є єдиною європейською столицею, яка не була захоплена ворогом жодного разу за останні майже 8 століть.
Чума, що лютувала в Європі в XIV столітті, не обійшла стороною і Лондон. «Чорна смерть» прийшла до Королівства Англія в 1348 році. Точна кількість померлих у Лондоні невідома, але вважається, що жертвами чуми стали від 30 до 50 тисяч містян.
Пандемія стала непрямою причиною селянського повстання під проводом Вота Тайлера (1381), під час якого Лондон розграбували і спустошили[21]. Селяни штурмом узяли Тауер, убили лорда-канцлера (важлива державна посада в середньовічному Королівстві Англія), архієпископа судберійського Симона і хранителя королівської скарбниці. Повстання було у результаті придушене королівськими військами, а сам Тайлер — засуджений до страти.
У Середньовіччя Лондон розділився на дві основні частини — адміністративний і політичний Вестмінстер і торговий Сіті. Це розділення зберігається і понині. Для Середньовіччя Лондон міг вважатися великим містом — до 1300 року у ньому мешкало приблизно 80 000 осіб. Склалося і міське самоврядування — головою Лондона став лорд-мер.
Лондон у XVI—XVIII століттях
Карта Лондона 1593 р.
З приходом до влади Тюдорів в Королівстві Англія почалася епоха абсолютної монархії. Централізація влади в руках короля призвела до того, що столиця стала розвиватися і багатіти ще швидше, чим раніше. Сприятливо позначилися на місті часи правління Генріха VIII та Едуарда VI — були засновані знамениті лондонські парки Гайд-парк і Кенсінгтон-гарден і відкрито кілька великих лікарень[22].
Реформація, що відбулася в Королівстві Англія при Генріху VIII, не закінчилася, на відміну від інших країн, кровопролиттям: тут церковні перетворення контролювалися королем і були ініційовані «зверху», а не «знизу», як в більшості інших країн. Після Реформації близько половини площі Лондона було зайнято релігійними спорудами і приблизно третину населення становили ченці. Ситуація змінилася в 1538—1541 роках, після того, як Генріх VIII видав закон про верховенство короля над церквою. Після цього значна частина церковного майна була конфіскована і передана до рук короля і його найближчих васалів.
Лондон розвинувся до одного з найбільших торгових центрів Європи. У місті процвітали малі підприємства, а великі англійські власники вели свою торгівлю в усьому світі — від Росії до Америки. Створювалися гігантські компанії, такі як Ост-Індійська в 1600 році. Після того, як в 1572 іспанці захопили та розграбували велике голландське місто Антверпен, Лондон став найбільшим центром торгівлі на Північному морі. Стрімко збільшувалося населення столиці — з 50 000 осіб у 1530 році до 225 000 в 1605[22]. Також в XVI столітті з'явилися перші карти Лондона. З'явилися перші публічні театри, найпопулярнішим з яких став «Глобус», у якому йшли п'єси Вільяма Шекспіра.
Вестмінстерське абатство, 1749
У XVI столітті у Вест-Енді почали селитися аристократи і придворні. Незабаром район став одним з найпрестижніших місць міста. Досі будинок у Вест-Енді є пропуском у вищий світ Лондона.
Під час Англійської громадянської війни Лондон зайняв сторону Парламенту. Були створені війська ополчення і зведені оборонні укріплення, щоб захистити місто від роялістів, які дедалі ближче просувалися до столиці, — битва при Брентфорді відбулася всього в кількох милях від Лондона. Проте добре організована оборона не дозволила королівським військам узяти місто, що і зіграло вирішальну роль у війні — багатства, що зберігалися в Лондоні, допомогли Парламенту отримати перемогу.
У Лондоні, як і у всіх європейських містах того часу, були відсутні каналізація і система охорони здоров'я, до того ж місто було сильно перенаселене, і тому там регулярно спалахували епідемії з багатьма сотнями, а деколи й тисячами жертв, як то епідемія 1563 року, 1592—1593 років. Але найстрашніша трапилася в середині XVII століття, в 1665—1666 роках. У Королівстві Англія її називали Великою Лондонською чумою (англ.Great Plague of London). У Лондоні жертвами епідемії стали приблизно 60000 осіб (п'ята частина міста). Семюел Піпс, хронікер міста, записав 4 вересня 1665 наступне: «За тиждень померло понад 7400 осіб, з них 6000 — від чуми. День ніч майже без перерви з вулиці доноситься похоронний передзвін церковних дзвонів»[23].
Відразу після закінчення епідемії сталася ще одна катастрофа — Велика лондонська пожежа1666. Якщо Велика Чума покосила населення Лондона, то пожежа нанесла серйозний матеріальний збиток, знищивши 13200 будинків (близько 60 % міста) і 87 церков (зокрема старий Собор святого Павла). Як не дивно, але у вогні загинуло всього вісім осіб, зате багато хто залишився без оселі та позбувся всіх засобів для існування.
Після відновлення Лондон остаточно перетворився на фінансову столицю світу. 1694 року відкрився Банк Англії, що дозволив країні значно збільшити свій вплив на світову економіку. 1700 року 80 % імпорту і 69 % експорту Королівства Англія припадало на Лондон, а населення міста перевищувало 500 000 осіб.
У XVIII столітті, в епоху Просвітництва набули широкого поширення преса і література. Відтоді центром видавничого життя Лондона стала вулиця Фліт-стріт. У тому ж столітті було відмічено зростання злочинності в столиці, через що були посилені покарання: навіть за незначний злочин тепер загрожувала страта.
У 1707 році Лондон набув статусу столиці Великої Британії, нової держави, створеної за допомогою об'єднання Англійського і Шотландського королівств. У тому ж XVIII столітті були побудовані новий Собор святого Павла і Букінгемський палац — символи сучасного Лондона, — а також Вестмінстерський міст, який став усього лише другим мостом у Лондоні через Темзу. До кінця XVIII століття населення Лондона досягло мільйона осіб.
Лондон у XIX столітті
Лондон XIX сторіччя — місто контрастів. З одного боку, він був столицею найбільшої держави у світі — Британській імперії, економічним і політичним центром світу, а з іншої — містом, де в халупах, практично без засобів для існування, жили мільйони бідняків.
XIX століття — епоха стрімкої індустріалізації та урбанізації в країнах Європи й Північної Америки. У цьому сторіччі в Лондоні було побудовано величезну кількість нових фабрик і заводів, а населення збільшилося вшестеро. У XIX столітті Лондон був найбільшим містом світу, до 1900 року його населення становило близько 6 млн осіб. У столиці з'явилися цілі промислові райони, і найвідоміший з них — Іст-енд, що став протилежністю фешенебельного Вест-енду.
У позаминулому столітті в зовнішності Лондона відбулися кардинальні зміни. 1836 року була відкрита перша залізниця, що з'єднала Лондонський міст і Гринвіч, і менше ніж за 20 років відкрилося 6 вокзалів. У 1863 в Лондоні з'явилося перше у світі метро. Крім того, в XIX столітті були побудовані Біг-Бен, Альберт-холл, комплекс Трафальгарського майдану, Тауерський міст. Вперше за всю історію існування Лондона з'явилася каналізація (див. Великий сморід).
У XIX столітті була реформована система міського самоврядування, оскільки стара система, що існувала ще з Середніх Віків, явно не відповідала вимогам мегаполісу, що розрісся. 1855 року був створений Столичний комітет з робіт (Metropolitan Board of Works), що контролював міське будівництво і створення інфраструктури. У 1888 цей орган ліквідовували, а адміністративні функції були вперше покладені на виборний орган — Лондонську окружну раду (англ.London County Council).
У 1851 році Лондон прийняв всесвітню виставку.
У середині століття Лондон вперше зіткнувся з масовою імміграцією. Особливо великий наплив приїжджих йшов з Ірландії. Також у місті утворилася велика єврейська община.
Лондон у XX столітті
Перша світова війна на якийсь час припинила розвиток Лондона. Місто вперше зазнало авіанальотів. У період між двома світовими війнами Лондон продовжував збільшуватися, але більше за площею, а не за населенням.
У 1930-ті роки багато жителів міста постраждали від Великої депресії: сильно зріс рівень безробіття, впав рівень життя. Нездатність влади зробити що-небудь спричинила появу безлічі радикальних партій як лівого, так і правого напряму. Більшість з них базувалася в робочому Іст-Енді. У Парламенті Великої Британії декілька місць отримали комуністи, широкою підтримкою користувався і Британський союз фашистів. Кульмінацією боротьби між лівими та правими стала так звана Битва на Кебл-стріт — вуличні бої між політичними екстремістами обох флангів і поліцією.
Наслідки бомбардувань міста
У ті ж 1930-ті роки до Лондона з нацистської Німеччини втекло багато євреїв. Під час Другої світової війни столиця Великої Британії дала прихисток еміграційним урядам трьох завойованих Гітлером європейських держав: польському, чехословацькому і югославському. Місто зазнало неодноразових авіабомбувань, найважчі з яких припали на вересень 1940 і травень 1941 років. Багато жителів було евакуйовано зі столиці. Бомбосховищами слугували станції метрополітену. Всього за час війни в Лондоні її жертвами стали 30 000 мирних жителів, 50 000 зазнали поранень, десятки тисяч будинків були зруйновані[25][26].
Відразу після Другої світової війни Лондон удруге прийняв Олімпійські ігри (1948).
У післявоєнний час Лондон втратив статус найбільшого порту Великої Британії, оскільки устаткування доків застаріло і порт не міг обслуговувати великі вантажні кораблі. Водні термінали Лондона були перенесені в довколишні міста Фелікстаун і Тілбері, а район Доклендс у 1980-ті був перебудований — тепер там розташовані офіси і багатоквартирні будинки.
У грудні 1952 року Великий смог, украй шкідлива суміш туману і диму промислового походження, на п'ять днів спустився на Лондон. Незабаром концентрація в повітрі продуктів згоряння стала такою високою, що за подальші тижні в місті від смогу загинуло близько 4000 осіб, а ще 8000 стали жертвами катастрофи в подальші кілька місяців. Подія примусила міське керівництво серйозно зайнятися цією проблемою, внаслідок чого було видано загальнодержавний закон «Про чисте повітря» (1956), а також аналогічний міський закон (1954).
У 1960-ті роки, завдяки популярним музичним колективам, як то The Beatles та The Rolling Stones, він став одним зі світових центрів молодіжної субкультури (отримавши прізвисько «Свінгуючий Лондон»). 1966 року збірна Англії виграла у фіналі на стадіоні «Вемблі»Чемпіонат світу з футболу.
У 1970-ті роки Лондон став мішенню для терористів, коли місто вперше зазнало атак Ірландської республіканської армії. Ці атаки регулярно повторювалися до кінця XX століття.
З середини XX століття, попри наплив іммігрантів з країн Співдружності (особливо з Індії, Пакистану і Бангладеш), населення міста почало скорочуватися, та зменшилось з майже 9 до 7 млн осіб у 1980-і, після чого воно стало повільно рости.
Лондон у XXI столітті
Нове тисячоліття Лондон зустрів відкриттям кількох нових споруд, таких як Купол міленіуму (Millennium Dome) і Лондонське око (London Eye), колесо огляду, що стало новим символом міста.
На початку XXI століття Лондон добився права на проведення Літніх Олімпійських ігор 2012 року. Столиця Великої Британії стала першим містом, що тричі прийняло Олімпіаду.
У 2004 році був прийнятий план з розвитку міста. Згідно з ним, до 2016 року населення Лондона повинне досягти 8,1 млн осіб, повинна збільшитися кількість хмарочосів. Міська влада також мала намір удосконалити систему громадського транспорту.
Вид на центр Лондона, що відкривається з Лондонського ока (2009)
Під час індустріалізації в XIX-му столітті й на початку XX-го століття населення Лондона стрімко зростало. Протягом певного часу Лондон був найбільшим містом за населенням, доки в 1925 році його не обігнав Нью-Йорк. 1939 року населення міста досягло 8 млн 615 тис. 245 мешканців. На середину 2007 року у Великому Лондоні мешкали 7 млн 556 тис. 900 людей. Проте міська зона виросла за межі Великого Лондона й була домівкою для 8 млн 278 тис. 251 жителя станом на 2001 рік, а ще ширша метропольна зона вміщає від 12 до 14 млн мешканців, залежно від того, як точно визначити її межі.
Густота населення становить 4761 мешканець на квадратний кілометр, що більш ніж удесятеро більше, ніж у будь-якому іншому регіоні Британії. За населенням Лондон є 25-им містом у світі, а його метропольна зона займає 17 місце. Лондон — 4-е місто у світі за кількістю мешканців-мільярдерів (у доларах США). Лондон належить до найдорожчих міст у світі, поступаючись лише Гонконгу, Женеві та Нью-Йорку.
Етнічний склад
Оцінки Офісу національної статистики за 2006 рік класифікували 58,0 % лондонців як натуральних білих британців, 2,5 % — білих ірландців, 8,9 % — інших білих, більшість із яких греки, італійці та німці. 13,1 % населення належить до вихідців із Південної Азії. Найбільше серед них індійців (6,5 %), бангладешців (2,3 %), пакистанців (2,3 %) та 2 % інших азійців (тамілів зі Шрі-Ланки тощо). 10,7 % — чорні (приблизно 5 % — чорні африканці, 5 % — чорні вихідці із Карибів, 0,7 % — інші чорні). 3,5 % мешканців міста змішаної раси, 1,5 % — китайці, 1,5 % належать до інших етнічних груп. 37 % населення міста народилися поза межами Європейського Союзу чи Великої Британії. Ірландців, народжених як в Ірландії, так і в Північній Ірландії, налічується близько 250 тисяч. Вони складають найбільшу етнічну групу людей, народжених за межами Великої Британії.
Проведене в січні 2005 року опитування показало, що в Лондоні розмовляють понад 300 мовами. У місті є 50 принаймні десятитисячних небританських громад, а в районі W2 поблизу Гайд-парку дуже складно почути англійську мову[28]. Кількість чорних та азійських дітей у школах перевищує кількість білих у відношенні 6:4.
Акцент
Для Лондона традиційно характерний особливий акцент англійської мови, який дістав назву кокні. Найвиразніші його риси — опускання звуку [h] (ейч-дропінг) та вимова [ai] замість [ei]. У сучасну епоху жителі Лондона розмовляють із різними акцентами — кокні, надбана вимова (received pronunciation), карибська вимова (для вихідців із Вест-Індії).
Місця компактного проживання лондонських мусульман — Тауер-Гемлетс і Ньюгем. Велика індуїстська громада розташована в північно-західних округах Герроу і Брент, сикхи проживають переважно в східних і західних районах, а юдеї — в Стемфорд-Хіллі та Голдерс-Грін, розташованих в північній частині Лондона.
Міське самоврядування Лондона має досить складну структуру. Воно має два яруси: перший — це міське управління, другий — місцеве. Міським управлінням займається Адміністрація Великого Лондона (англ.Great London Authority, скорочено GLA), місцевим — локальні адміністрації муніципальних округів. Міська адміністрація відповідає за стратегічне планування, економічний розвиток міста, поліцію, пожежну службу і транспорт, локальні — за місцеве планування, школи, соціальні служби і т. д.
Адміністрація Великого Лондона
Адміністрація Великого Лондона, своєю чергою, складається з двох частин. Перша — це мер міста, що представляє виконавчу владу, друга — Лондонська міська асамблея, яка обмежує повноваження мера і затверджує міський річний бюджет. Адміністрація Великого Лондона з'явилася нещодавно, 2000 року, замість скасованої в 1986 році Ради Великого Лондона (таким чином, 14 років місто існувало без центральної влади). Адміністративно Лондон розділений на 33 райони, у число яких входить 32 муніципальних округи, що позначаються спеціальним словом боро (англ.borough) і Сіті. У кожному з округів є власна адміністрація та окружна рада, вибори в який проходять кожні чотири роки. У Сіті районної адміністрації немає, але в районі існує традиційний орган влади — Лондонський муніципалітет (англ.Corporation of London), який практично без змін зберігся ще з середніх століть. Крім того, у Сіті існує власна поліція, незалежна від міської.
Адміністрування Лондона здійснюється на двох рівнях — загальноміському і місцевому. Першим опікується Адміністрація Великого Лондона (Greater London Authority), другим — 33 місцеві адміністрації. Адміністрація Великого Лондона складається із виборної посади мера Лондона, якому належить виконавча влада і Лондонської Асамблеї, яка здійснює контроль за рішеннями мера й має право прийняти або відхилити проєкти річних бюджетів. Адміністрація Великого Лондона була сформована у 2000 році, замінивши собою скасовану в 1986 році Раду Великого Лондона. Резиденцією Адміністрації Великого Лондона й мера є Сіті-хол. Обов'язки мера станом на 2019 рік виконує Садік Хан. З 33 місцевих адміністрацій 32 є Радами Лондонських боро, 33-я — Корпорація Лондонського Сіті. До їхніх обов'язків входять місцеві послуги, на які не поширюється компетенція Адміністрації Великого Лондона — місцеве планування, школи, соціальні служби, дороги місцевого значення, збір сміття.
Лондон також є резиденцією національного уряду Сполученого Королівства, центральний офіс якого розташований неподалік від Вестмінстерського палацу. Багато урядових департаментів займають будівлю неподалік від Парламенту, особливо вздовж вулиці Вайтхолл. Прем'єр-міністр має резиденцію за адресою Даунінґ-стріт, 10.
Лондонське Сіті — один із найзначніших фінансових центрів світу
Найважливіша галузь економіки міста — фінанси, включаючи банківський сервіс, страхування, управління активами; у Лондоні розташовані штаб-квартири найбільших банків і фінансових компаній, включаючи такі як HSBC, Рейтер, Barclays. Один з найбільших світових центрів валютної та фондової торгівлі — Лондонська фондова біржа. Протягом століть осередком міського фінансового життя є діловий район Сіті, проте з 1990-х років за звання фінансового і ділового центру Лондона бореться Кенері-Ворф у східній частині міста.
Другою за значущістю галуззю в економіці Лондона є інформаційна[33]. У столиці розташовується штаб-квартира Бі-Бі-Сі, однієї з найбільших медіакорпорацій у світі. У Лондоні видаються найпопулярніші газети, поміж яких Таймс, що видається майже 700-тисячним тиражем щодня, The Sun, The Daily Mirror та інші.
У Лондоні розташовуються штаб-квартири багатьох британських і транснаціональних компаній, серед яких BP, Royal Dutch Shell, Unilever, Corus Group, SABMiller, Cadbury Schweppes і інші. Центральні офіси понад 100 з топ-500 найбільших європейських компаній розташовані в британській столиці.
Лондон — один з найважливіших туристичних міст світу. Його відвідують понад 30 млн осіб щороку[34]. 2015 року місто стало найвідвідуванішим із понад 60 млн туристів[35][36]. Також місто одне з найважливіших джерел доходу для Великої Британії. 2005 року туризм забезпечував постійною роботою 350 000 осіб[37]. За рік приїжджі залишають у Лондоні 10 млрд £[38]. Вважається, що за популярністю у туристів місто поступається лише Парижу[39], однак останні дані показали, що у 2010 році до Лондона було продано 45 млн путівок, тоді як до Парижа — всього 33 900 тисяч[40].
Попри те, що колись Лондон був одним із найбільших портів Європи, зараз він навіть у Великій Британії перебуває лише на третьому місці. Щорічний вантажообіг — 50 млн тонн вантажів[41].
Серце економічного Лондона — Сіті. Також безліч офісів різних компаній знаходиться в районі площі Пікаділлі.
З початку 2015 до 2019 роки кількість нових готельних номерів у Лондоні збільшиться приблизно на 23 000, у середньому на 3,4% щорічно[43]. Унаслідок пандемії COVID-19 відбувся значний спад у 2020 році[44].
Лондон має три кільцеві автодороги, дві з яких розташовані всередині міста, а автомагістраль M25 — за його межами. З Лондона, від Собору Святого Павла, починається шосе A1 — найдовша нумерована автодорога Великої Британії. За в'їзд в центр міста, обмежений Внутрішньої кільцевою дорогою, в 2003 році була встановлена плата з автоматичним розпізнаванням автомобільних номерів за допомогою відеокамер. З 2008 року велика частина Лондона увійшла в «зону низьких викидів», яка передбачає плату для автотранспортних засобів, що не відповідають вимогам щодо викидів шкідливих речовин в атмосферу[45].
Існують 8 аеропортів, які мають у своїй офіційній назві слово «Лондон», але більшість трафіку проходить через шість з них. Крім того, існує декілька аеропортів та летовищ, що також обслуговують Лондон, обслуговуючи переважно польоти загального призначення.
Аеропорт Лондон-Хітроу, у боро Гіллінгдон, Західний Лондон, є найзавантаженішим аеропортом у світі з міжнародних перевезень та є хабом авіаперевізника British Airways[46]. У березні 2008 року було відкрито його п'ятий термінал[47] Були плани з будівництва третьої злітно-посадкової смуги та шостого термінала; проте ці плани були скасовані коаліційним урядом 12 травня 2010 року[48]
Лондон-Сіті, невеликий розташований найближче до центру, у Ньюемі, Східний Лондон, орієнтований на бізнес рейси, деяка кількість близькомагістральних рейсів та певна кількість бізнес-джетів[52]
Лондон-Саутенд, розташований на схід від Лондона в Ессексі, невеликий регіональний аеропорт, який обслуговує переважно дешеві авіалінії на короткі дистанції.
Міський транспорт
Лондонський метрополітен, або «труба» (англ.Tube), є найстарішою[53] і другим завдовжки[54] метро у світі. Система обслуговує 270 станцій[55] і була сформована з декількох приватних компаній, у тому числі першої у світі підземної електричної лінії — City and South London Railway[56] ЇЇ відкриття відбулося 1863 року[57]. Підземка сполучає центр міста з приміськими районами на північ від Темзи. На півдні вона переходить у наземну транспортну мережу, що пояснюється частково складною геологічною структурою на південному боці річки. Складається з 11 ліній, загальною протяжністю 402 км, і 270 станцій. Вночі закривається. Близько 55 % колій проходить над землею. Чотирнадцять станцій розташовані за межами міста. У шести районах південного Лондона метро відсутнє. Перевозить близько мільярда пасажирів на рік, поступаючись за цим показником метрополітенам Москви та Парижа. Понад чотири мільйони пасажирів перевозиться щодня, понад 1 млрд пасажирів на рік[58].
Доклендське легке метро було відкрито в 1987 році. Розташоване на схід від центру міста на обох берегах Темзи. Складається з 45 станцій, загальна довжина колій, прокладених по землі і естакадах, становить 34 км. Потяги з трьох вагонів ходять без машиністів і управляються комп'ютером з центральної диспетчерської. Обслуговує Доклендс, Гринвіч та Луїшем.
Лондонська надземка є міською електричка, яка сполучає райони Лондона і північне передмістя Гартфордшир. Потяги складаються з двох і чотирьох вагонів. Складається з 5 ліній загальною завдовжки 86 км і 78 станцій. Розвинена переважно на північ від Темзи за межами центру, у південному Лондоні доходить до району Кройдон.
Трамвайна система Tramlink, діюча в районі Кройдон, була відкрита у 2000 році. Складається з 4 маршрутів загальною завдовжки 28 км. Розгалужена трамвайна система в Лондоні діяла до 1952 року, тролейбусне сполучення було припинено в 1962 році.
Систему міських водних маршрутів London River Services обслуговують приватні оператори. Річкове сполучення на Темзі здійснюється з 22 пасажирських причалів від Гемптон-корту на заході до Вулвіча на сході.
Залізниця
Загальна протяжність всіх наземних залізниць, включаючи внутрішньоміський транспорт, у межах Лондона перевищує 740 км[59]. Національний оператор Network Rail володіє залізничними коліями, що не відносяться до Transport for London, і самостійно управляє найбільшими вокзалами. Приміські та міжміські перевезення здійснюють приватні компанії.
На 2018 рік заплановано запуск нової високошвидкісної (до 160 км/год) залізниці Crossrail, яка зв'яже центр Лондона зі східними й західними передмістями із відгалуженням до аеропорту Хітроу[61]. Під центром міста залізниця пройде під землею.
Високошвидкісні потяги системи Євростар з'єднують Сент-Панкрас Інтернешнл з Ліллем та Парижем у Франції й Брюсселем у Бельгії. Час мандрівки з Лондона до Парижа й Брюсселя 2 год. 15 хв та 1 год. 51 хв відповідно.
У Лондоні діє національна система охорони здоров'я (NHS), якій 5 липня 2008 року виповнилося 60 років[62]. Ця система надає безкоштовну медичну допомогу всім жителям Лондона. На сьогодні таку систему критикують за низький рівень професіоналізму, недостатній догляд, погані умови та довге очікування операції. Користувачі цієї системи пояснюють такі недоліки різними причинами, зокрема, тим, що система розрахована «на швидке одужання або на швидку смерть» пацієнта і не пристосована до великої кількості хронічних захворювань, яке є зараз[62].
Кілька великих комерційних театрів, що спеціалізуються на постановці мюзиклів, комедій і драм, знаходяться в районі Вест-Енд. Існує навіть спеціальний термін вест-ендський театр (англ.West End theatre), що використовується у Великій Британії для позначення розважальних комерційних театрів бродвейського типу[65]. З класичних театрів слід відзначити Національний Театр в районі Саут Бенк, новий театр «Глобус» і Театр при королівському дворі.
Пікаділлі (вулиця і площа) — економічний центр міста. Стіни будинків на площі завішені рекламою. У середині (але не в геометричному центрі) площі Пікаділлі знаходиться фонтан і знаменита скульптура Антероса, звана в народі Еросом.
Оксфорд-стріт — вулиця магазинів. Тут знаходяться бутики та торгові центри.
Харлі-стріт — вулиця у Вестмінстері, що прославилася як вулиця лікарів — багато медиків досі ведуть практику саме на цій Харлі-стріт.
Еббі-роуд знаменита однойменною звукозаписною студією, на якій робили свої записи багато легендарних музикантів: Beatles, Pink Floyd, Manfred Mann та інші. Beatles 1969 року випустили альбом «Еббі Роуд» (англ.Abbey Road).
Київ-роуд — вулиця, що тягнеться від Palace Court до Ossington Street[66][67].
Храми
Домінуюча релігія в Лондоні — християнство, його сповідує більш половини населення міста. Тому більшість храмів столиці — християнські, переважно, англіканські. Середньовічних церков майже не збереглося — більшість було знищено Великою пожежею 1666 року. Символами Лондона давно стали собор Святого Павла, побудований на початку XVIII століття і Вестмінстерське абатство. У цих храмах ведуться служби за англіканськими обрядами. Не варто плутати Вестмінстерське абатство з Вестмінстерським собором, який є найбільшим у Великій Британії католицьким храмом. Саутваркський собор — головна англіканська церква лондонського району Саутварк, розташована відразу за Лондонським мостом. Статус собору вона отримала 1905 року. Церква Святої Етельдреди, побудована у другій половині XIII століття в честь Святої Етельдреди, є найстарішою за часом спорудження діючою католицькою церквою Великої Британії.
У Риджентс-парку знаходиться Центральна Лондонська мечеть. Храм Неасден в Бренті є одним з найбільших культових індуїстських споруд у Європі.
Нормандську архітектуру в Королівство Англія приніс Вільгельм Завойовник. Зі споруд нормандського стилю в Лондоні відомий Тауер, який почав споруджуватися при Вільгельмі і багаторазово добудовувався іншими королями. Крім того, у тому ж стилі виконано побудований 1097 року Вестмінстерський зал прийомів[68]. На той момент це був найбільший зал в Європі.
XIII століття стало століттям ранньої англійської готики. Одним з найяскравіших зразків цього стилю є Вестмінстерське абатство. Інші зразки цього періоду в Лондоні не збереглися. Слідом за ранньою настала епоха декорованої англійської готики, але її прикладів у сучасному Лондоні немає, як і прикладів вертикальної готики — третього готичного періоду англійської архітектури.
У XIV столітті для зберігання казни Едуарда III була побудована башта Коштовностей, як частина тодішнього Вестмінстерського палацу.
Тюдорський період логічно завершив Середні століття. Архітектура епохи Тюдорів схожа на готичну, але зі значними змінами на зразок глибоких і високих вікон. Каплиця Генріха VII у Вестмінстері та палац Гемптон-корт у Річмонді — пам'ятки архітектури тюдорського періоду. При королі Якові I почалося облаштування Гринвіцького парку.
На початку XVII століття в Лондоні працював родоначальник англійської архітектурної традиції Ініго Джонс. Він прищепив британському зодчеству ідеї палладіанства (класицизму), в основі яких — сувора геометричність, лаконічність, функціональність, елегантність, відсутність дрібних деталей та інших архітектурних надмірностей. З творів Джонса в Лондоні збереглося тільки два — Бенкетний зал у Вайтголлі та капела Сент-Джеймського палацу.
У другій половині XVII століття на зміну Джонсу прийшов Крістофер Рен. Саме він склав план відновлення Лондона після Великої пожежі. Крім того, Рен спроєктував госпіталі у Гринвічі та Челсі, Собор святого Павла і ще кілька десятків будівель.
Георгіанська архітектура, ера якої настала в середині XVIII століття, у цілому відповідала загальноєвропейському класицизму. У ній головним були чіткі форми та пропорції. Цей період не представлений у Лондоні якимись відомими будинками, але в георгіанському стилі побудовано багато житлових та адміністративних будівель міста. Варто відзначити церкви, спроєктовані Ніколасом Гоуксмуром, палац Сомерсет-Хаус і розважальний центр «Пантеон» на Оксфорд-стріт архітектора Джеймса Ваєтта. У перші роки XVIII століття батьком і сином Ренамі для Сари Черчілль — найближчої подруги та конфідентки королеви Анни був побудований Мальборо-хаус — помешкання на Пелл-Мелл. 1759 року були засновані королівські ботанічні сади в К'ю — комплекс ботанічних садів і оранжерей площею 121 гектар[69]. На території цього комплексу в 1761—1762 роках була зведена велика пагода — перший зразок китайської архітектури в Європі. Навпроти цих садів була побудована садиба Сайон-хаус — старовинне помешкання герцогів Нортумберленд, виконане у стилі чистого класицизму. Робота над інтер'єрами Сайон-хауса тривала до 1769 року, коли у герцога закінчилися кошти.
XIX століття відрізняється від попередніх різноманітністю стилів. У неоготичному ключі побудовано знаменита будівля Парламенту з баштами Біг-Бен і Вікторії на ньому. Ця будівля була побудована після пожежі 16 жовтня 1834 на місці старого Вестмінстерського палацу за проєктом Ч. Баррі та О. У. П'юджина. Слід також зазначити Королівський судовий двір, збудований 1873—1882 роках за проєктом колишнього адвоката Джорджа Едмунда Стріта. Серед знаменних монументів цього стилю виділяється Меморіал принца Альберта — монумент у Кенсінгстонському парку. Монумент був спроєктований Георгом Гілбертом Скоттом і відкритий 1875 року. 1839 року, як частина плану зі створення семи великих, сучасних кладовищ було створено Гайгейтське кладовище[70]. Початковий дизайн був розроблений архітектором і перекладачем Стівеном Гирі. Решта 6 кладовищ були побудовані приблизно в той же час і також отримали значну популярність:
У XX столітті в місті з'явилися хмарочоси: будівля Lloyd's of London у Сіті, комплекс Канарі Ворф у Доклендс. Наприкінці XX — початку XXI століття провідним британським архітектором став Норман Фостер, який побудував у Лондоні хмарочос SwissRe («Огірок») і Нью-сіті-хол, будівлю мерії. Також до знаменних будівель можна віднести Буш-хаус, що будувався з 1923 по 1935 роки, спроєктовані та побудовані американцями та американськими компаніями. На рубежі XX і XXI століття в Лондоні з'явилися зразки російської архітектури, зокрема меморіал радянським воїнам і громадянам, загиблим у роки Другої світової війни, був відкритий 9 травня 1999 року в парку Джеральдини Мері біля Імперського військового музею Великої Британії[71]. Крім того, 2001 року в Дептфорді був відкритий пам'ятник Петру Першому[72].
У місті є чотири регбійні команди: «Лондон Айріш» (Лондонські ірландці), «Сараценз» (Сарацини), «Воспс» (Оси) та «Гарлекінз» (Арлекіни), хоча тільки Арлекіни грають в межах Великого Лондона. Є також дві команди з регбі-13 — «Гарлекіз регбіліг» та «Сколарз».
Найбільші стадіони в місті — «Вемблі», на якому проводяться міжнародні зустрічі збірної Англії з футболу, а також фінали англійських кубків та Твікінгем, на якому проводяться змагання з регбі. Після нещодавньої перебудови Вемблі може розмістити 90 тис. глядачів, Твікінгем — 84 тисячі. Дві найбільші арени для проведення матчів із крикету — Лордс та Овал.
Імперський коледж Лондона та Лондонський університетський коледж входять у десятку найкращих університетів світу за рейтингом журналу «Таймс вища освіта». 2008 року Імперський коледж посідав 6-е місце, Лондонський університетський коледж — 7-е.
Лондонська школа економіки — провідний заклад у галузі викладання та вивчення суспільних наук. Крім того, її студентська громада найінтернаціональніша у світі.
Айда Лупіно (1918—1995) — британська та американська акторка, режисерка
Пітер Устінов (1921—2004) — британський актор театру та кіно, кінорежисер, постановник опер і драматичних вистав, драматург, сценарист, письменник, газетний та журнальний колумніст, теле- та радіоведучий, продюсер
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 9 липня 2011. Процитовано 28 березня 2008.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 6 лютого 2012. Процитовано 4 вересня 2013.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑(cs) PRECLÍK, Vratislav. Masaryk a legie (TGM and legions), váz. kniha, 219 p., first issue vydalo nakladatelství Paris Karviná, Žižkova 2379 (734 01 Karviná-Mizerov, Czechia) ve spolupráci s Masarykovým demokratickým hnutím (In association with the Masaryk democratic movement in Prague), 2019, ISBN 978-80-87173-47-3, pages 24-30, 168—169, 186—187
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 21 серпня 2011. Процитовано 7 жовтня 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑С. В. Войтко, О. А. Гавриш, О. М. Згуровський, С. В. Нараєвський (2017). Економіка зарубіжних країн. Київ: КПІ ім. Ігоря Сікорського. с. 133—134. ISBN966-62-2837-8. Процитовано 28 серпня 2022.
↑По загруженности в порядке убывания, см. Transport for London. Central London Rail Termini: Analysing passengers' onward travel patterns. — London, 2011. — P. 16, 21.
↑Cescinsky, Herbert; Gribble, Ernest R. (February 1922). Westminster Hall and Its Roof. The Burlington Magazine for Connoisseurs. 40 (227): 76—84. Процитовано 28 вересня 2010.
.svg)
.svg){kind=small}
.jpg)
.jpg)
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg)
.svg){kind=logo}
